Френсіс Фіцджеральд - До зірок

Посеред цього монологу з протилежного кінця столу пролунало дивне пихкання, та коли Імоджен повернула голову в той бік, Безіл просто сидів та з янгольським виглядом намазував желе на шматок пирога. А проте за хвилину звук повторився, і цього разу на його обличчі вона спіймала досить гнівний вираз.

– Цікаво, Безіле, а що б зробив ти на місці Г’юберта? – уїдливо поцікавилася вона. – Б’юсь об заклад, ти б і досі біг, не зупиняючись!

Безіл заглитнувся шматком пирога – цей інцидент Білл Кампф та Ріплі Бакнер визнали досхочу веселим і розреготалися. Здавалося, що з приводу найдрібніших недомовленостей їхні смішки за столом лише частішали мірою того, як Г’юберт вів далі свою розповідь. Алея тепер буквально кишіла забіяками, а Г’юберт, який боровся з несприятливими обставинами, почав викликати у Імоджен певне роздратування – але вона аж ніяк не могла зізнатися собі, що ця історія їй просто набридла. Навпаки, щоразу, коли Г’юберт пригадував нову деталь і починав усе спочатку, вона кидала на Безіла ворожий погляд, відчуваючи до нього дедалі більш глибоку неприязнь.

Коли всі вони перемістилися до бібліотеки, Імоджен пішла до рояля, де і сіла на самоті, а хлопчики скупчилися на канапі поруч з Г’юбертом. На її прикрість, вони очевидно приготувалися слухати його оповідь до безконечності. Час від часу вони видавали дивні приглушені смішки, але тільки-но розповідь починала буксувати, вони відразу благали продовження.

– Ну ж бо, Г’юберте, далі! А нагадай, хто з них міг би позмагатися зі швидкістю Білла Кампфа?

Вона навіть зраділа, коли через пів години всі підвелися, щоб піти.

– Химерна історія від початку й до кінця, – протягнув містер Блер. – Не подобається мені все це. Завтра попрошу, щоби прислали слідчого, нехай розбереться. Чого вони хотіли від Г’юберта? Що збиралися з ним зробити?

Ніхто не висловив жодних припущень. Навіть Г’юберт промовчав, з побожним жахом задумавшись про свою можливу долю. Під час перерв у його оповіді розмови точилися про такі побічно пов’язані зі справою предмети, як вбивства і привиди, і цими розмовами хлопці увігнали себе в стан відчутної паніки.

І справді, кожен з них – щоправда різною мірою – повірив, що в околицях орудує зграя викрадачів дітей.

– Мені це не подобається, – повторив містер Блер. – Треба, хлопчики, провести вас по домівках.

Безіл сприйняв цю пропозицію з полегшенням. Вечір, поза сумнівом, видався на славу, але джини, випущені з пляшки, часто відбиваються від рук. Сьогодні ввечері йому зовсім не хотілося походжати вулицями наодинці.

У передпокої Імоджен, скориставшись моментом затяжного прощання матері з містером Блером, кивком поманила Г’юберта назад до бібліотеки. Готовий до нових негараздів, Безіл нагострив вуха. До нього долинули шепіт і приглушений шум нетривалого опору, за якими пролунали аж ніяк не скромні, але цілком зрозумілі звуки. Безіл вийшов із дверей, і куточки його губ сумно опустилися. Він спритно склав усі карти, але в найостанніший момент доля раптом дістала з рукава козирного туза!

Трохи згодом усі пішли по домівках, тримаючись докупи та постійно озираючись довкола. Невідомо, що очікували побачити Безіл, Ріплі та Білл, пильно вдивляючись в лиховісні пащеки вулиць, заглядаючи за дерева, що в темряві здавалися величезними, та глухі паркани; їм, ймовірно, ввижалися там ті самі гротескні волохаті розбійники, які цього вечора підстерігали в засідці Г’юберта Блера.

Тиждень потому Безіл і Ріплі дізналися, що Г’юберт із матір’ю поїхали на все літо до моря. Безіл навіть засмутився. Він хотів перейняти у Г’юберта кілька витончених манер, які однолітки вважали доволі дивовижними і які могли б стати в пригоді восени, коли він поїде в школу-пансіон. Згадуючи трюки Г’юберта, він почав тренуватися. Спирався об дерево і нібито промахувався повз, а також вчився котити по руці ролик, почав носити свою кепку набакир, як Г’юберт.

Та все це тривало недовго. Згодом він збагнув, що незважаючи на те, що хлопчики й дівчатка були завжди готові слухати все, що він говорив, і роти їхні при цьому починали рухатися буквально в унісон його словам, вони ніколи не дивилися на нього так, як дивилися на Г’юберта. Тому він відмовився від гучного сміху, котрий так дратував матір, і знову став носити кепку рівно, як і раніше.

Та зміни більше торкнулися його душі. Він більше не був впевненим, що хоче стати шляхетним грабіжником, хоча про їхні пригоди все ще з неабияким захопленням читав книжки. Стоячи за хвірткою будинку Г’юберта, він на мить відчув моральну самотність; і тоді він зрозумів, що, хоч би які комбінації довелося йому створювати з матеріалу, що підкидає життя, усі вони перебуватимуть в надійних межах закону. А ще через тиждень виявив, що не журиться через той факт, що не заволодів серцем Імоджен. Зустрічаючи її тепер, він бачив перед собою лише знайому сусідську дівчинку, яку знав завжди. Екстатична мить того дня вродилася передчасно, вона була почуттям, що випадково забарилося в повітрі від швидкоплинної весни.