Айзек Азімов - Межа Фундації

Тревіз сказав:

– Якщо ви не про Другу Фундацію, професоре, то про що тоді?

Пелорат раптом посерйознішав, навіть став трохи вибачливим.

– А, то мер вам не розповідала? Знаєте, це так дивно. Десятиліттями я обурювався урядом та його нездатністю зрозуміти мою роботу, а тепер мер Бранно демонструє надзвичайну щедрість.

– Так, – сказав Тревіз, не приховуючи іронічних ноток у своєму голосі, – не жінка, а криниця дивовижної філантропії, але вона не розповіла мені, у чому річ.

– То ви нічого не знаєте про мої дослідження?

– Перепрошую, але ні.

– Не перепрошуйте. Це абсолютно нормально. Я не робив сенсацій. Тоді дозвольте вам розповісти. Ми з вами будемо шукати – і знайдемо, бо в мене на думці є одна розкішна перспектива, – Землю.

Тої ночі Тревізові погано спалося.

Знову й знову він бився об стіни в’язниці, яку збудувала навколо нього ця стара. І ніде не міг знайти виходу.

Його виштовхнули у вигнання, і він нічого не міг із цим удіяти. Вона була спокійна й непохитна, навіть не завдала собі клопоту приховати неконституційність усього цього задуму. Він покладався на свої права депутата й громадянина Фундації, а вона не визнавала їх навіть на словах.

А тепер цей Пелорат, дивакуватий науковець, який, здавалося, був не від світу сього, розповів йому, що ця жахлива стара готувала все не один тиждень.

Він почувався тим самим «хлопчиськом», яким вона його й назвала.

Йому доведеться піти у вигнання з істориком, який і далі називав його «любий друже» і, здається, не тямив себе від радощів через те, що вирушає в галактичну експедицію на пошуки… Землі?

Що це за Земля, заради Мулової бабці?

Він запитав. Звичайно ж! Він запитав, щойно про неї було згадано.

Він сказав:

– Вибачте мені, професоре. Я не знаюся на вашій спеціальності й сподіваюся, що ви не розсердитеся, якщо я попрошу пояснити простіше. Що таке Земля?

Пелорат витріщався на нього, поки не спливли двадцять секунд. А тоді сказав:

– Це планета. Первісна планета. Та, на якій уперше з’явилися люди, мій любий друже.

Тепер вже витріщився Тревіз.

– Уперше з’явилися? Звідки?

– Нізвідки. Це планета, на якій за допомогою еволюційних процесів з нижчих тварин розвинулося людство.

Тревіз подумав про це, а тоді похитав головою.

– Не розумію, про що ви.

Обличчям Пелората промайнуло роздратування. Він прокашлявся й сказав:

– Був час, коли Термінус не міг похизуватися жодною людиною. Його заселили людьми з інших світів. Гадаю, ви це знаєте?

– Так, звичайно, – нетерпляче відповів Тревіз. Його дратувало, що співрозмовник раптом почав удавати із себе педагога.

– Дуже добре. Це справедливо й щодо всіх інших світів. Анакреона, Сантанні, Калгана – усіх. Усіх їх було засновано в якийсь період минулого. Люди прилітали туди з інших світів. Це правда навіть щодо Трентора. Можливо, він і був великою метрополією впродовж двадцяти тисяч років, але до того – ні.

– Ну а що ж було там до того?

– Він був порожнім. Принаймні там не було людей.

– У це важко повірити.

– Це правда. Про це свідчать старі хроніки.

– То звідки ж прийшли люди, які першими заселили Трентор?

– Ніхто не знає напевно. Сотні планет заявляють, що їх заселили в тумані давніх віків, а їхні мешканці розповідають фантастичні історії про перший прихід людства. Історики зазвичай відкидають такі речі й понуро сушать голови над питанням Початку.

– Що це? Я ніколи про таке не чув.

– Це мене не дивує. Визнаю, ця історична проблема не є популярною, але під час занепаду Імперії був період, коли вона викликала певне зацікавлення серед інтелектуалів. Сальвор Гардін коротко згадує про це у своїх мемуарах. Це питання про автентичність і розташування однієї Планети, з якої усе почалося. Якщо ми озирнемося назад у часі, то побачимо, що ріка людства тече від нещодавно заселених світів до старших, ще старших, аж доки все не сходиться в одній точці – в оригіналі.

Тревіз відразу ж подумав про очевидний недолік у цьому твердженні.

– А не може бути так, що оригіналів є велика кількість?

– Звичайно, ні. Усі люди по всій Галактиці одного виду. Один вид не може походити більше ніж з одної планети. Це абсолютно неможливо.

– Звідки ви знаєте?

– Насамперед… – Пелорат натиснув вказівним пальцем лівої руки на вказівний палець правої, а потім, здається, роздумав давати, поза сумнівом, довге й складне пояснення. Він поклав руки поруч і сказав із сильним запалом: – Мій любий друже, я даю вам слово честі!