Айзек Азімов - Межа Фундації

Хатня робітниця Пелората відчинила двері. Молодик зайшов, а двоє вартових стали по обидва боки від входу. Крізь вікно Пелорат бачив, що третій вартовий залишився надворі, а тепер під’їхало ще й друге авто. Додаткова охорона!

Казна-що!

Він повернувся й, побачивши молодика, зі здивуванням виявив, що знає його. Бачив на голографічних знімках. Він сказав:

– То ви отой самий депутат. Ви Тревіз!

– Ґолан Тревіз. Саме так. А ви професор Янов Пелорат?

– Так, так, – сказав Пелорат. – То це ви будете…

– Ми будемо супутниками в подорожі, – дерев’яним голосом відповів Тревіз. – Принаймні так мені сказали.

– Але ж ви не історик.

– Ні. Як ви вже сказали, я депутат, політик.

– Так… Так… А що я собі думаю? Я історик, тож навіщо нам іще один? Ви можете керувати космічним кораблем.

– Так, я на цьому добре знаюся.

– Що ж, тоді це те, що нам треба. Чудово! Боюся, я не з тих, хто мислить практично, юначе, тож якщо ви, навпаки, до того здібні, з нас вийде чудова команда.

Тревіз відповів:

– Зараз я не в тому стані, щоб оцінювати досконалість власного мислення, але здається, що в нас немає іншого вибору, окрім як спробувати створити чудову команду.

– Що ж, тоді сподіваймося, що я зможу подолати свою невпевненість щодо космосу. Знаєте, депутате, я ніколи не бував у космосі. Я такий собі бабак, якщо можна так сказати. До речі, не бажаєте скляночку чаю? Я зараз скажу Моді, щоб вона нам щось зготувала. Зрештою, як я розумію, ми полетимо вже за кілька годин. Але я готовий хоч цієї миті. У мене є все необхідне для нас обох. Мер дуже активно зі мною співпрацювала. Це її зацікавлення проектом просто приголомшливе.

Тревіз відповів:

– Отже, вам про це відомо? Як давно?

– Мер звернулася до мене, – тут Пелорат трохи насупився і, здавалося, заходився робити точні підрахунки, – два, може, три тижні тому. Я був щасливий. А тепер, коли я вже вклав у голові, що потребую пілота, а не другого історика, тішуся ще й з того, що моїм супутником будете ви, любий друже.

– Два, може, три тижні тому, – трохи вражено повторив Тревіз. – Отже, весь цей час вона вже була готова. А я… – Він замовк.

– Прошу?

– Нічого, професоре. Є в мене погана звичка бурмотіти самому до себе. Це те, до чого вам доведеться призвичаїтися, якщо наша поїздка затягнеться.

– Так і буде. Так і буде, – сказав Пелорат, підштовхуючи співрозмовника до столу в їдальні, де вже парував чай, що його старанно заварила його хатня робітниця. – Ми абсолютно не обмежені в часі. Мер сказала, що ми можемо бути там стільки, скільки забажаємо, що перед нами лежить уся Галактика й що, куди б ми не полетіли, маємо змогу користуватися коштами Фундації. Звичайно, вона сказала, щоб ми були розважливі. Я їй це пообіцяв. – Він захихотів і потер долоні. – Сідайте, мій друже, сідайте. Можливо, це остання наша трапеза на Термінусі на дуже довгий час.

Тревіз сів і поцікавився:

– Ви маєте сім’ю, професоре?

– У мене є син. Він викладає в Університеті Сантанні. Хімік, здається, або щось на кшталт. Він пішов у свою матір. Вона вже давно не зі мною, тож, як ви розумієте, у мене немає зобов’язань і наразі ні дружини, ні малих дітей. Сподіваюся, що й у вас теж. Беріть сендвічі, мій хлопчику.

– І в мене теж. Є кілька жінок. Вони приходять і йдуть.

– Так. Так. Чудово, коли так виходить. Ще краще, коли ви й самі вважаєте, що не варто ставитися до цього серйозно. Дітей у вас, я так розумію, теж немає.

– Ні.

– Добре! Знаєте, у мене зараз неабияк чудовий настрій. Я був спантеличений, коли ви тільки-но зайшли. Визнаю. Але ви мене дуже підбадьорили. Це те, що мені потрібно, – молодість, ентузіазм і людина, яка може зорієнтуватися на просторах Галактики. Розумієте, ми вирушаємо на пошуки. На дивовижні пошуки. – Спокійне обличчя та спокійний голос Пелората набули надзвичайного пожвавлення, водночас анітрохи не змінивши ні виразу, ні інтонації. – Цікаво, чи вам про це казали?

Очі Тревіза звузилися.

– Дивовижні пошуки?

– Так, справді. Серед десятків мільйонів населених світів у Галактиці приховано перлину неймовірної ціни, і ми не маємо навіть найменших підказок, якими могли б керуватися. Усе одно це буде неймовірна здобич, якщо ми її знайдемо. Якщо ми з вами зможемо розшукати її, мій хлопчику – Тревізе, слід мені казати, бо я не маю на меті бути зверхнім, – наші імена звучатимуть вічно.

– Оця здобич, про яку ви кажете, ця перлина неймовірної ціни…

– Я говорю, наче Аркаді Дарелл – письменниця, ви знаєте, – про Другу Фундацію, чи не так? Не диво, що у вас приголомшений вигляд. – Пелорат відхилив назад голову, ніби збирався вибухнути реготом, але просто всміхнувся. – Запевняю вас, нічого такого дурного й несуттєвого.