Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

– Давайте у поїзда гратися, – запропонував згодом Юрко. – Я буду паровозом, а ви – вагонами.

Він став рачки, ми пристроїлися за ним, і поїзд рушив навколо ялинки. Юрко гудів і пихтів, наслідуючи паровоз, ми голосно цокотіли і незчулися, як в’їхали під саму ялинку. Перед моїм носом загойдався сріблястий пряник, і я вже не міг втриматися від спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зірвала і піднесла до рота.

– А-а-а! – помітив те Юрко. – Ва-а-а! Віддай пряник! Віддай!

Видер у мене пряник, та побачивши, що він надкушений, ще дужче закричав, затупотів ногами, затріпотів руками.

Вбігли дорослі. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорізаний. Мама сварила мене, а Г анна Григорівна разом з чоловіком намагалися заспокоїти свого синочка, тицяли йому до рук якісь цяцьки та цукерки.

Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала нам знову погратися. Та мені вже було не до гри. Я раптом побачив свої та Сергійкові благенькі штанці, і черевики, почищені сажею, і мамине простеньке плаття, порівняв усе те з парадним одягом Юрася, з розкішною сукнею його матері, – мені стало так незатишно, як ще не було ніколи.

І ялинка, й кімната, й господарі – все стало чужим та ворожим. Захотілося раптом додому, де лише глиняна долівка, та стіл, та ослін, але все це своє, близьке і рідне.

Зустрів я Миколу по дорозі на город. Віддуваючи щоки, він пройшов мимо, наче й не помітив мене.

– Ти куди, Миколо?

Микола замугикав, наче німий, тицьнув пальцем у віддуту щоку, а потім показав на город. Зацікавлений, я пішов за ним.

В кінці городу, в розпушеній землі, стирчала суха вишнева палиця. Микола присів біля неї, нахилив голову і, розтуливши рота, полив водою.

– А то нащо?

– Щоб росла, – відповів непоквапно Микола, витираючи долонею рота.

– Палиця?

– Еге ж, палиця.

– Та вона ж суха!

Я простягнув до неї руку, але Микола швидко відштовхнув мене:

– Не чіпай! Вона вже досі коріння пустила.

І знову присів біля палиці, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кілок та ввіткнути його в сиру землю, то за якийсь час він пустить коріння, простягне до сонця тоненькі гілочки. Але ж то вербовий кілок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця.

– І вона ростиме? – все ще не вірив я.

– Ростиме, – впевнено відповів Микола. – Про це й у книзі написано.

– У книжці?

– Еге, у Біблії… Там отакенна, – розвів руками Микола. – Тато її щовечора вголос читають. Там і написано…

– Що ж там написано?

– Як один святий з рота суху гілку поливав, а вона й розцвіла.

Моя зневіра похитнулася. Коли це написано в книжці, та ще в такій великій, то, мабуть, таки правда. Але ж навіщо носити воду ротом? Хіба немає відра?

Перш ніж відповісти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.

– Бо в роті слина… У відрі немає.

– І ти давно поливаєш?

– З учорашнього дня. Відро води вже переносив.

Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в роті відро води – це вам не жарт!

– А мені… можна?

– Тобі?

Він подивився на мене так, наче оце вперше бачив.

– Мабуть, можна… Тільки ротом воду носити! – закричав він услід, бо я вже щодуху біг додому.

Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я поніс її на город, ввіткнув у м’яку землю. А потім побіг у сіни по воду.

«І зовсім не важко, – подумав я, повертаючись з повним ротом води. – Так і сто відер переносити можна!»

Згодом я вже жалів, що в мене такий малий рот.

«От якби такий, як у вола, – заздрісно мріяв я, плутаючи поміж картоплинням. – Щоб одразу піввідра набирати».

Під кінець мені здавалося, що язик мій розбух від тієї води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога більше води, я часто ковтав її, і в животі у мене хлюпало, як у бочці.

«Досить», – вирішив я, коли відро спорожніло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гіллям, набубнявіє бруньками, обкидається рожевим цвітом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там і яблука. Отакі, як добра головешка, червонобокі та смачні…

Вранці я побіг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як і вчора. Ще не вірячи власним очам, провів я по сухій корі рукою, а потім тихенько висмикнув із землі. Коріння теж не було.

Сердитий, я побіг до Миколи.

– А ти хрестився? – спитав він.

– Ні.

– Ото ж бо й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!