Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

– Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, – «втішала» мама. – Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.

– Який урок?

– От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту – завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицію.

– Тільки дивись, добре поли, – попередила мама. – Прийду зі школи – перевірю.

– Та гаразд, – сказав я, наслідуючи дорослих. – Чого вже там.

Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти…»

Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур’ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.

Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.

– Пішли!

– Куди? – похмуро запитав я.

– Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися… То ти не йдеш?

– А ти не бачиш! – мало не плакав я.

– То я вже пішов.

– Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потім тихенько, наче від хворого, побрів із городу.

«Бач, йому весело, всім їм весело, – ображено супився я. – А тут маєш з оцими помідорами!»

В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопці ж оце граються в «червоних» та «білих», ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев’яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю:

– Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій – уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

– Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.

Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся – і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.

Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «білими». Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!

Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.

– Оце молодець! – похвалила мене мама, прийшовши зі школи. – Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

«Еге ж, повезеш, – думав я. – Знала б ти правду – не те говорила б!»

Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я «воював».

Я похолов.

На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину…

Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив’яли.

«Треба полити, – подумав я. – Може, ще приймуться».

Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.

– Ти куди це? – здивовано запитала мама.

– Та… поливати.

– Що поливати?

– Та… помідори.

– Ти ж учора поливав.

– Я ще й сьогодні…

Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та відвертими очима, і вона нічого більше не сказала.

Набравши води, я поніс цеберку на город. Помідори прив’яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.

«Може, саме приймаються», – утішав я себе і шпарко взявся до роботи.

Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.

– А чого це ти з середини почав? – поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. – І навіщо стільки води? Вони позамокають…

Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.

Вона ще не встигла розігнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не міг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!