Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.

По хаті пішов дзвін, як у кузні. Сонька йойкнула і очманіло закрутилася на місці. Бігти далі вона не могла: чавунець наліз їй аж на плечі. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а мені раптом здалося, що вона ось-ось відірве його разом з головою. З переляку я забув навіть про власне плече і підбіг до Соньки:

– Болить?

– Чавунець не скину-у! – заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.

Я відразу ж узявся їй помагати. Кинувши рогача, підійшов і Ванько.

Вже удвох смикали ми той чавунець, не жаліючи Соньчиної шиї.

Втомившись, ми опустили руки і безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звільнити Соньку від клятої посудини і вона ввесь вік змушена буде ходити з чавунцем на голові. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос її долітав до нас глухо, наче з невеликої діжки.

– Ой, я нічого не ба-ач-у! – побивалася вона. – Ой, що мені від мамки бу-уде-е!

– Треба чимсь змастити, – здогадався нарешті Ванько. Ми знайшли пляшку олії, поставили Соньку рачки, нахилили їй голову донизу і почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й відкашлювалася, та ми не зважали на те.

– Хватить, – сказав Ванько, коли пляшка спорожніла наполовину.

Але не помогла й олія, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всій хаті.

Зморені, ми сіли біля Соньки й зажурилися. Так і застала нас Соньчина мати – посеред хати на долівці.

– О Господи! – сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку наділа її дочка. – О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидські душі, тут сочинили?!

Ми мовчали, бо й так було все зрозуміло. Тітка Одарка теж нічого не вдіяла, хоч мало не скрутила в’язи своїй дочці.

– Боже мій, Боже! – бідкалася вона. – Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованці заплатила! То для того, щоб ви в нього свої дурні голови пхали, щоб вони вам попухли!

Та як їй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.

Штовхаючи невидющу дочку в спину, тітка Одарка гнала її поперед себе до кузні. Ми йшли назирці, хоч тітка й кричала до нас, щоб ми щезли з її очей, не доводили до гріха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не відпиляв їй разом з чавуном і голову. Дибаючи поруч зі мною, Ванько всю дорогу бубонів:

– Краще б вона оте горнятко наділа. Горнятко хоч розбилося б.

I відразу ж, щоб заглушити, мабуть, совість, підіймав кашкет, обережно торкався рукою голови:

– Ось помацай, яку вона гуляку тією качалкою набила!

Ніколи у нас вже не було кращого пса, ніж Котько.

Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, і він як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своїми блискучими очима-намистинками, так і приворожив наші душі!

На свою біду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотіло ночувати в будці, а все просилось до хати, і наші серця не витримували. Потай від мами впускали ми Котька, а щоб надійніше заховати, то брали у ліжко. І як же гнівалася мама вранці, коли дурний Котько брав та й вилазив з-під ковдри на мамині очі! Скільки разів збиралася вона віднести цуценя назад, але ми голосили як недорізані, і мама не витримувала:

– Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тільки. Але дивіться мені: знайду ще раз Котька у когось під ковдрою – тоді хоч кричіть, хоч плачте, все одно віднесу!

Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на ніч, і клятви тієї нам вистачало… до наступної ночі.

Ріс Котько разом з нами, гасаючи лісами та луками, бігаючи купатись на річку, ділячи наші радощі й болі. І не було вірнішого друга, ніж Котько. Дістанеться, було, котромусь із нас на горіхи, заб’ється зі своєю бідою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечі покладе, в носа лизне – тільки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гірку долю – і полегшає на душі.

Так непомітно і виріс Котько. А що не знав він ні ланцюга, ні бійки і ріс поміж нами, то не було, мабуть, в усьому світі пса добродушнішого від нашого. До всіх родичався, хто не заходив до двору.

– І що то за собака, що й не гавкне ніколи! – ремствує, було, мама. – Обберуть колись злодії – він і оком не моргне.

Та ми не дуже журилися з того, тим більше що й красти в нас не було чого. Не мали ми ні корови, ні овець, ні свиней. Був лише Котько та кіт на хазяйстві.