Анатолій Дімаров - На коні й під конем. Блакитна дитина

– Чого ж ти вчора не сказав? – мало не плакав я з великої досади.

– Бо й сам повинен знати! – відрізав Микола. І я знову до вечора носив ротом воду.

«Тепер уже конче прийметься, – думав я, лягаючи спати. – Лоба хрестив, воду ротом носив – якого ж ще дідька їй треба!»

Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.

І я знову побіг до Миколи.

Знайшов його під хатою. Тримаючи ножа, він майстрував нове пужално.

– Ти чого води не носиш?

– Бо мені вже не треба, – відповів Микола, ховаючи очі.

– Як-то не треба?

– Бо в мене уже прийнялася.

– І коріння пустила?

– І коріння…

– І гілляки є?

– І гілляки…

– І зацвіла?

– Та зацвіла…

«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, – журився я, повертаючись додому. – Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».

Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася – внизу не було жодного корінця.

Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.

Щоб знав, як обдурювати чесних людей!

Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.

Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.

Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег зі своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.

– Вона, видно, десь позаду, – врешті вирішив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:

– І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.

Ми далі роздивлялись малюнок.

– А навіщо в них ото відра на голові?

– Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.

– Я собі теж такий меч зроблю.

– Де ж ти заліза візьмеш?

– А я з дерева.

Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.

– Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одірвався від малюнка Ванько.

Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.

– Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У піжмурки.

Я згадав піч і одразу ж відмовився.

– Краще давайте у князів гратися, – обізвався Ванько. – Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.

Не довго думаючи, ми збігали надвір – висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

– Стійте, а шоломи!

І справді, які ми князі без шоломів?

– У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врешті Ванько.

– І в мене.

В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

– Краще скинь. Ану ж хто вцілить – мати тоді й ноги повисмикує!

Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові:

– Цього вже ніхто не розіб’є!

Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те що наші кашкети.

– Ти ж дивися по головах не бий, – попередив Ванько. – А то тобі тепер не страшно.

Ми знову роз’їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.

Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.

Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, перейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.

Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.