Ольга Кобилянська - Апостол черні. Книга 2

– Я твоя рабиня, Юліяне.

– Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.

– То якою хочеш мене мати?

– Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.

– А чи я не українка? Батько та мама – українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А «рабині» з серцем щирої любови ти не хочеш?

– Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.

– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юліяне, ти любиш мене?

– Не віриш?

– Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?

– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево…

– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? – притулилася до нього, як кітка.

Він не відповів.

– Юліяне? – і заглянула йому в очі.

– Ти не сказала би нічого?

– Я – ні. А ти?

– Я – мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.

Вона помовчала хвилинку і додала тихше:

– Мій батько не вибачить мені.

– Саме батько… саме він.

– Ево!.. – почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.

– Бабуню!

Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.

– Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Ево…

Бабуня сильно засопіла.

– Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку», і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, – успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.

– Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у «посольстві» від о. добродія…

– І тепер прошу пань, – вмішався тут Юліян, – вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду – це тільки моя вина.

– Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… – докінчила молода дівчина.

Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.

– Ева – пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.

В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти» і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.

О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.

– Коли? – спитав.

– Хоч би і нині, отче.

– Тоді… – о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:

– Що з вами, Юліяне…? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?

– Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.

– А, так? – відповів душпастир вже спокійніше. – Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?

Молодий чоловік здвигнув плечима.

– То зайдіть завтра зранку в шостій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?

Юліян збентежився.

– Я волів би вже нині, коли це було б можливо.

– Нині?

– Так. У вашій працівні. Вона для мене так, як церква… ще заки я додому вернусь.

– Коли ж ви їдете?

– Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він, може, числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… – і не докінчив.

– Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.

Ніхто з гостей, ані домашніх, крім слуг надворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним напливли з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.