Ольга Кобилянська - Апостол черні. Книга 2

– О, ні, ні, пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми, жінки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.

Він дивився просто в її обличчя.

Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:

– Скажіть мені одверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.

– Моя одверта думка про «рівноправність»? Мужчина – мужчиною, а жінка – жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».

– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Ева.

– Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.

– Отже, ви за домашнім огнищем?

– Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?

Ева усміхнулася силувано.

– Але проти рівноправности не маєте нічого? – спитала Ева.

– Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.

Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.

Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.

«Бабуня», – подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.

– Тут так тихо, пане Юліян, – обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, – можна добре говорити.

Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.

– Зараз, зараз, – почув притишений голос. – Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…

Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.

– Гм, панно Ево, не можете сказати?

Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?

Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.

– Час вертатись додому, там жде батько, – і, сказавши це, зітхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:

– Я люблю… – і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.

– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.

– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

– Я суворий по вдачі, Ево, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську – всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

– С-с-т… – упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

– Тобі бабуні страшно, справді? – і він насупив брови. – Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?

З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

Вона відчула вразу в його голосі.

– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, – додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.