Ольга Кобилянська - Апостол черні. Книга 2

– С-с! – шепнув Юліян, але вона кивнула головкою у сторону вікна, щоб слухав.

– Через вас, пані тещо, – почув він грізний голос о. Захарія, – покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут більше не бачив. Ви, ви і ще раз ви всьому винні. Це проклін злого вчинку.

– Отче, зятю мій, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав мене винуватити? – кричала бабуня.

– Так я повинен був уже давно поступити, – а тим часом тільки поблажав, не мав енергії зібратися на рішучий крок – показати вам двері. Ви із своїм нещасним налогом та своїм фанатичним прив’язанням до моєї дитини потягнули її в нещасний вир.

– Татунцьо заборонить бабуні вступ до нашої хати, – зойкнула Ева з острахом і вхопилася нареченого.

– Не бійся, він задобрий, – успокоював Юліян, і обоє вступили на ґанок. Але голоси не втихали і до них прилучалося ще і хлипання їмости.

– Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона не винна, – кликнула спочутливо Ева. – Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.

З тими словами побігла до кімнати і, не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг.

– Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…

– Молода, молода, зятю! – пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької.

Та душпастир підняв раптом руку і, здавалося, якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.

В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна, повна святости, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.

Лиш один відважився перебити цю мовчанку – Юліян, що непомітно ввійшов до кімнати.

– Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий, і мій жереб упав. Вибачте Еві! Я вступлю на богослов’я.

Що таке було в голосі молодого чоловіка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокійна рішучість слів, чи щось інше, більш незвичайне? Його очі зупинились на обличчі молодця, зчудовані, неначе не розуміли його, а Юліян блідий, але рішучий, стояв перед ним і ждав одного-одніського слова.

– Я їй уже вибачив, – відповів о. Захарій, відвертаючи погляд від молодця. – Коли ніч проминула і настав Божий день, я її вибачив, одначе щодо «батьківства», то їй це вже непотрібне.

Ева заридала:

– Жадайте від мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемінився в давні почування до мене.

Батько зітхнув.

Ева, обтираючи сльози, сказала:

– На одно дайте мені відповідь, тату, лише на це одно. Нащо дав Бог гарні ночі, що люди п’яніють від них, навіщо навіває мрії на людську душу, наче поширює її і робить їх невідповідальними за свої вчинки?

О. Захарій, зустрівшись з очима доньки, відвернувся.

Та тут бабуня заворушилась.

– Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність, за те, що нас в ясну днину картають, бо – сонячне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може, ти, моя наслідниця, ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто інший хоче? Твій батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробує. Капітан Юліян Цезаревич встав із гробу… – говорила, мов непритомна, – і хоч той капітан ані на хвилину не бажав тієї бабуні, не торкнувся навіть її уст, бо любив другу, зате його внук любить її внучку, що унаслідила всі прикмети Альбінських. Ось на це дайте мені відповідь, отче зятю. Воно так є, бо чомусь так мусить бути і ніхто цьому не винен.

Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула:

– Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, – він душпастир. Хто ж інший має прощати, як не він?