Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Отже, успіх не міг ані продовжити спокуси мого дурного славолюбства, ані замутити тоді мій розум, але на мене чигали інші небезпеки; ці небезпеки зросли з появою «Генія християнства» та з моєю відставкою після смерті герцога Енгієнського. Опріч жіночок із тих, що ридають над сторінками романів, навколо мене почав гуртуватися натовп ревних християнок та інших благородних і палких натур, чиї груди тремтять від самої думки про подвиги. Найнебезпечнішими виявилися безневинні отроковиці; не знаючи, ні чого вони хочуть взагалі, ні чого вони хочуть від вас, вони зі спокусливою легкістю поміщають ваш образ у світ вигадок, стрічок та квітів. Жан-Жак Руссо розповідає про ті признання, які йому випало вислухати після виходу в світ «Нової Елоїзи», і про перемоги, які він міг легко одержати: мені не відомо, чи сягала моя влада так само далеко, але знаю, що я був геть завалений купою напахчених записок; лише той факт, що нині авторки цих листів уже мають статечний вік бабусь, полегшує мою оповідь, і я можу, не зневажаючи звичаїв, розповісти про те, як змагалися вони між собою за слово, написане моєю рукою, як піднімали конверт з моїм підписом і як ховали його, ніяковіючи, зашарівшись, схиливши голову і сховавши личко за довгим волоссям. Якщо все це не зіпсувало мене, сподіваюся, що маю здорову натуру.

Чи то через непідробну чемність, чи з пустої слабкодухої цікавості я іноді вважав своїм обов’язком особисто подякувати незнайомим панянкам, які підписували своїм ім’ям утішливі послання: одного разу на п’ятому поверсі я зустрів чудове створіння, що жило під материнською опікою; більше я там не з’являвся. У оббитій шовком вітальні мене дожидала полячка: суміш одаліски та валькірії, вона була схожа на білий пролісок або на чарівний верес, що замінює інші чада Флори, коли їх час ще не настав або вже минув: у цьому хорі жінок, молодих і старих, вродливих і непривабливих, втілилася моя давня сильфіда. Подвійний вплив – на мою гординю і на мої відчуття – був тим більш небезпечний, що до цього часу, якщо не брати до уваги однієї серйозної прихильності, я не відчував до себе милості натовпу – мене просто не помічали. Та все ж мушу сказати: навіть якби я міг легко зловжити чиєюсь вірою, скориставшись зі скороминущої облуди, думка про похітливий порив, збуджений цнотливою силою віри, релігії, була чужа моїй педантичності: бути коханим завдяки «Генієві християнства», бути коханим за «Соборування», за «День усіх покійних»! Ні за що не погодився б я так себе знеславити і ганебно уподібнитися Тартюфу.

Я знав одного лікаря з Провансу, доктора Вігару; доживши до вісімдесяти років, коли будь-яке задоволення вкорочує віку, він, за його словами, «анітрохи не шкодував про втрачений таким чином час; не піклуючись про те, чи взаємною є та насолода, яку він отримує, він ішов назустріч смерті, яку сподівався прийняти так само охоче». Проте, коли мені довелося бути поруч з бідолахою в його смертну годину, я побачив його сльози; він не зміг приховати від мене свою скорботу; надто пізно: сиве волосся було занадто рідким, щоб сховати й осушити його заплакане обличчя. По-справжньому нещасний, покидаючи землю, лише безбожник: для людини невіруючої існування жахливе тим, що нагадує про небуття; не народившись на світ, люди не відчували б страху, розлучаючись із життям; життя атеїста – жахлива блискавка, що світлом своїм осяває безодню.

Господи, всемогутній і милосердний! не для того подарував Ти нам життя, щоб ми страждали від негідних лих і вкушали жалюгідних радощів! Розчарування, яке нас постійно спостигає, – запорука того, що призначення наше є набагато шляхетнішим. І хоч би як ми помилялися, але, якщо при цьому душа наша залишалася серйозною, якщо, навіть поступаючись нашим слабкостям, ми не забували про Тебе, це означає, що в годину, коли в доброті Твоїй буде воля Твоя порятувати наші душі, ми перенесемося за ту Твою грань, де благодать вічна!

‹Фонтан знайомить Шатобріана із сестрою Бонапарта пані Баччокі та його братом Люсьєном; клопіт про виключення Шатобріана зі списку емігрантів›

Особою, яка зайняла найбільше місце в моєму житті після повернення з еміграції, стала пані графиня де Бомон. Частину року вона мешкала в замку Пассі, поблизу Вільнева-на-Іонні, де проводив літо пан Жубер. Повернувшись до Парижа, пані де Бомон побажала зі мною познайомитися.

Волею Провидіння, якому було бажано перетворити моє життя на довгий ланцюг гірких жалів, перша людина, яка радо вітала мене на початку моєї діяльності на суспільній ниві, першою ж спочила в могилі. Пані де Бомон відкриває траурну процесію жінок, що пішли з життя раніше за мене. Найбільш далекі мої спогади ґрунтуються на чиємусь тлінові і продовжують свій рух від труни до труни; мов індійський пандит, я читаю заупокійні молитви, доки не зів’януть квіти на моїх чотках.