Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Пані де Бомон була донькою Армана Марка де Сент-Ерема, графа де Монморена – посла Франції в Мадриді, коменданта Бретані, члена зборів нотаблів у 1787 році і міністра закордонних справ за Людовіка XVI, який його дуже любив: він загинув на ешафоті, а за ним – більшість членів його родини.

Пані де Бомон, яку вельми схоже з оригіналом зобразила пані Лебрен, була не надто гарна на вроду. Миґдалевидні очі на блідому, змарнілому обличчі блищали б, мабуть, яскраво, якби надзвичайно важкі обставини не пригасили її погляд, приглушивши його так само, як промінь світла втрачає свою силу, пройшовши крізь кригу. Її вдачі притаманними були прямота і нетерплячість – плід сильних почуттів – і якийсь внутрішній біль, якого вона зазнавала. Наділена піднесеним серцем і безмежною мужністю, вона була народжена для світу, але з примхи лихої долі та з доброї волі віддалилася від нього; проте коли дружній голос звертався до цієї самотньої душі, вона приходила і промовляла кілька небесних слів. Надзвичайна кволість уповільнювала мову пані де Бомон, і повільність ця була зворушлива; я познайомився з цією тяжко хворою жінкою, коли вона вже доживала свого віку; смерть вже торкнулася її своїм крилом, і я присвятив себе її недугам. Я винайняв помешкання на вулиці Сент-Оноре, в особняку д’Етамп, недалеко вулиці Нев-де-Люксембурґ, де пані де Бомон займала квартиру, що виходила на сади міністерства правосуддя. Я щовечора навідувався до неї разом з нашими спільними друзями паном Жубером, паном де Фонтаном, паном де Бональдом, паном Моле, паном Пак’є, паном Шендоле – людьми, відомими в літературних та ділових колах.

Усім, кому випало знати особисто пана Жубера, людину примхливу і своєрідну, його завжди бракуватиме. Він мав дивовижну владу над умами і серцями; варто було хоча б раз полонити вашу увагу, і відтоді образ його невідчепно супроводжував вас, мов та влізлива думка, яку неможливо прогнати. Понад усе він волів здаватися незворушним, але при цьому саме він тривожився найбільше: він намагався стримувати свої поривання душі, вважаючи їх шкідливими для здоров’я, та друзі постійно руйнували його спокій, тож усі ті застережні заходи, до яких він вдавався, намагаючись запобігти недугам, виявлялися марними, бо він не міг залишатися байдужим до радощів і жалів близьких: цей егоїст тільки те й робив, що піклувався про інших. Щоб відновити свої сили, він вважав за необхідне довго сидіти із заплющеними очима, поринувши в мовчання. Бог знає, які громи прокочувалися у його душі в той час, який він проводив у мовчанні і спокої, яких сам собі призначав дотримуватися. Пан Жубер раз у раз змінював собі дієту і режим; сьогодні він пив лише молоко, завтра – їв лише м’ясо, одного дня трясся розбитими вщент дорогами, а іноді поволі і якомога обережніше роз’їжджав найрівнішими алеями. Читаючи, він виривав із книг сторінки, які йому не сподобалися, завдяки чому став власником бібліотеки за своїм вподобанням, що складалася зі схудлих творів, поміщених у занадто просторі для них палітурки.

Глибокий метафізик, він так ретельно відшліфовував свої філософські вислови, що вони ставали живописом або поезією; Платон із серцем Лафонтена, він склав собі уявлення про досконалість, і уявлення це не дозволяло йому довести до кінця жодного задуму. У рукописах, знайдених після його смерті, він говорив: «Я немов Еолова арфа, що видає кілька прекрасних звуків, але не виконує жодної мелодії». Пані Вікторина де Шатне говорила, що він «схожий на душу, яка випадково зустріла тіло й абияк уживається з ним», – саме так, чарівно і влучно.

Ми сміялися із тих супротивників пана де Фонтана, які бажали зобразити його як глибокого і потайного політика: насправді він просто був поет – запальний, прямий і завзятий, у спорі здатний на будь-яку крайність, він однаково не вмів приховувати власну думку, як і сприймати чужу. Він не поділяв літературні погляди свого друга Жубера: той у всьому і в усіх помічав щось добре; Фонтан, навпаки, повставав проти інших учень і терпіти не міг інших авторів. Він був заклятим ворогом тих принципів, на яких стоїть сучасне письменство: являти очам читача вчинок во плоті, лиходія на місці злочину або шибеницю з її мотузкою здавалося йому жахливим; він вважав, що предмет потрібно зображувати не інакше як під поетичним покровом, ніби крізь сяйливий кристал. Страждання, що вироджується у видовище на потребу звиклої до всього публіки, гідне, вважав він, тільки роззяв із цирку або з Гревської площі; сам він визнавав трагічне почуття тільки тоді, якщо воно ушляхетнене захопленням і долучене чарами мистецтва до ніжного жалю [49]. Язаперечував, наводячи йому як приклад грецькі вази: на цих вазах можна бачити тіло Гектора, прив’язане до колісниці Ахілла, а маленька фігурка, що летить у повітрі, є тінню Патрокла, втішена помстою сина Фетіди. «Ну що, Жубере, – вигукнув на це Фонтан, – як вам подобаються такі хмари? Добрий спосіб зображати душу придумали греки!» Жубера ці його слова взяли за живе, і він, довівши Фонтану, що той сам собі суперечить, заходився докоряти йому за поблажливість до мене. Ці суперечки, часто вельми комічні, тривали нескінченно: коли я мешкав на площі Людовіка XV в аттику особняка пані де Куален, якось увечері о пів на дванадцяту моїми вісімдесятьма чотирма сходинками збіг нагору, гримаючи тростиною об підлогу, розлючений Фонтан; він прагнув довершити перервану суперечку: йшлося про Пікара, якого Фонтан на той час шанував набагато більше, ніж Мольєра; та він нізащо не погодився б надрукувати жодного слова з тих, що вимовляв: Фонтан-промовець і Фонтан з пером у руці – це дві зовсім різні людини.