Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Після смерті мого дорогого господаря я чотири чи п’ять разів проїздив через Санську область. З дороги я бачив пагорби, але Жубер уже не прогулювався ними; я впізнавав дерева, поля, виноградники, камені, на яких ми зазвичай відпочивали. Проминувши Вільнев, я кидав погляд на безлюдну вулицю і забитий дошками дім мого друга. Востаннє я побував у тих краях на шляху до Рима: ах! якби Жубер, як і раніше, жив у рідних пенатах, я взяв би його з собою на могилу пані де Бомон! Але такою була воля Божа: відкрити панові Жуберу брами Рима небесного, ще більш відповідного для його душі – душі платонічної, але такої, що прийняла християнство. Мені вже не зустріти його тут, на землі: «Я піду до нього, а він не повернеться до мене».

Коли успіх «Атала» спонукав мене повернутися до «Генія християнства», два томи якого були вже надруковані, пані де Бомон запропонувала мені кімнату в сільському будинку, який вона щойно винайняла в Савіньї. Півроку я пробув у цьому безлюдному куточку разом з паном Жубером та іншими нашими друзями.

Будинок стояв при в’їзді до села з боку Парижа, біля старої дороги, яку в окрузі називають «дорогою Генріха IV»; за будинком височів порослий виноградниками пагорб, перед ним розкинувся парк Савіньї, який на горизонті облямовувала гряда, поросла лісом, і перетинала річечка Орж. Зліва до самих ставків Жювізі простяглася рівнина Вірі. Вечорами ми блукали навколишніми долинами, відшукуючи нові маршрути.

Зранку ми разом снідали; після сніданку я йшов до своєї кімнати і брався до роботи; пані де Бомон люб’язно переписувала для мене цитати. Ця благородна жінка надала мені притулок, коли я його потребував: якби я не мав того спокою, що його подарувала вона мені, я, мабуть, ніколи не завершив би твір, який мені заважали закінчити мої біди.

Я ніколи не забуду вечорів, проведених у цій пристані дружби, особливо деяких із них: після прогулянки ми збиралися всі разом у тій частині саду, де з трави било джерело: пані Жубер, пані де Бомон і я сиділи на лаві; син пані Жубер бавився на траві коло наших ніг: цієї дитини вже немає на світі. Пан Жубер прогулювався віддалік піщаною алеєю; два сторожові пси і кішка бешкетували поряд з нами, а під дахом туркотіли голуби. Справжнє блаженство для людини, яка провела вісім років на чужині, в повній самоті, яка припинилася лише на кілька днів, що минули так швидко! Звичайно такими вечорами друзі просили мене розповісти про мої мандри; ніколи не вдавалося мені краще описати безлюдні простори Нового Світу. Ночами пані де Бомон учила мене розрізняти сузір’я, які виднілися крізь прочинені вікна нашої сільської вітальні. Вона говорила, що колись я пригадаю її уроки; відтоді, як я втратив її, я не раз бував у Римі поблизу її могили і завжди відшукував очима зорі на небозводі, імена яких назвала мені вона; я бачив, як вони виблискують над сабінськими горами, як черкають їхні довгі промені води Тибру. Ліс Савіньї, над яким я бачив їх уперше, і римська кампанія, над якою я побачив їх знову, мінливість моєї долі, пам’ятний знак, залишений мені жінкою на небесах, – усе це розбивало мені серце. Яким дивом погоджується людина робити все те, що вона робить на землі, – погоджується, знаючи, що приречена на смерть?

Одного разу ввечері ми побачили, як хтось крадькома вліз до нашого притулку через одне вікно і виліз через інше: це був пан Лаборі; він рятувався від кігтів Бонапарта. Потім нас відвідала одна з тих неприкаяних душ, що зовсім не схожі на інших, – тих душ, які мимоволі додають свою невідому недугу до звичайних страждань роду людського: то була моя сестра Люсіль.

Після приїзду до Франції я листом повідомив рідних про моє повернення. Пані графиня де Маріньї, моя старша сестра, першою вирушила побачити мене, помилилася вулицею і відшукала п’ять добродіїв із прізвищем Лассань, останній з яких, холодний чоботар, виліз на її заклик зі свого підвалу. Потім приїхала пані де Шатобріан: вона була чарівна і сповнена чеснот, здатних дати мені щастя, яким я й живу відтоді, як ми разом. Нарешті, настала черга пані графині де Ко, Люсіль. Пан Жубер і пані де Бомон перейнялися до неї пристрасною прихильністю і ніжною жалістю. Між ними зав’язалося листування, яке перервала лише смерть обох жінок, що схилялися одна до одної, мов дві квітки одного виду, готові зів’янути. 30 вересня 1802 року, зупинившись у Версалі, Люсіль надіслала мені записку такого змісту: «Я пишу тобі, щоб просити тебе подякувати від мого імені пані де Бомон за запрошення приїхати до Савіньї. Сподіваюся потішити себе цією радістю тижнів за два, якщо це зручно пані де Бомон». Як і збиралася, пані де Ко приїхала до Савіньї.