Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Безвиїзно просидівши вісім років у Великій Британії, я бачив тільки англійське життя, таке відмінне, особливо о цій порі, від життя решти Європи. Навесні 1800 року, коли пакетбот віз мене з Дувра до Кале, погляд мій, обганяючи корабель, прагнув до берега. Я був вражений бідністю тутешніх місць: у порту виднілося всього дві чи три щогли; чоловіки в карманьйолах і паперових ковпаках ішли нам назустріч по греблі: переможці сповіщали про себе стукотом сабо. Коли ми причалили до молу, жандарми і митники зістрибнули на палубу, оглянули наш багаж і паспорти: у Франції люди завжди підозрілі; перше, з чим ми стикаємося і в справах, і в забавах, – це триуголка або багнет.

Пані Ліндсей чекала нас на заїжджому дворі: назавтра всі ми – пані Ліндсей, пані д’Агессо, її молоденька родичка і я – вирушили до Парижа. Дорогою ми майже не бачили чоловіків; до чорноти засмаглі, босоногі жінки з непокритою або пов’язаною хусткою головою обробляли поля: вони були схожі на рабинь. Мене, здається, понад усе вразили незалежність і мужність краю, де жінки орудували мотикою, доки чоловіки орудували мушкетом. Села були, як після пожежі: убогі і напівзруйновані; усюди бруд, пил, гній, сміття.

Праворуч і ліворуч від дороги виднілися зруйновані замки; від них не залишилося нічого; це були руйновища, що бовваніли над землею, серед яких бавилися діти. Можна було розгледіти вищерблені стіни огорожі, покинуті церкви, звідки вигнали небіжчиків, дзвіниці без дзвонів, кладовища без хрестів, обезголовлених святих, понівечених градом каміння. На стінах було надряпано застарілі вже республіканські гасла: «Свобода, рівність, братерство або смерть!» Подекуди слово «смерть» було зафарбовано, але чорні чи червоні літери все одно проступали з-під шару вапна. Нація, що стояла на межі розпаду, починала, як колись середньовічні народи, що виходили з мороку варварства і руйнування, будувати новий світ.

Ближче до столиці, між Екуаном і Парижем, уціліли в’язи; ці прекрасні проїжджі алеї, невідомі англійській землі, вразили мене. Франція постала переді мною такою ж новою, як колись ліси Америки. Собор Сен-Дені стояв без даху, з вибитими вікнами; його позеленілі нефи заливав дощ; могил у нім не залишилося; з того часу мені довелося проводжати туди кістки Людовіка XVI, козачі полки, домовину герцога Беррійського та катафалк Людовіка XVIII.

Пані Ліндсей зустрічав Огюст де Ламуаньйон: його вишуканий екіпаж вирізнявся серед тих, що траплялися мені із самого Кале неповоротких возів та брудних диліжансів: шкапи тягли їх за собою на обшарпаних мотузках. Пані Ліндсей мешкала в передмісті Терн. Мене висадили по дорозі, і я дістався до її будинку полями. Я пробув у неї добу; вона звела мене з високим товстуном – паном Лазалем, що займався справами емігрантів. Крім того, пані Ліндсей сповістила про мій приїзд пана де Фонтана; за два дні він приїхав по мене і знайшов мене в кімнатці, яку моя покровителька винайняла для мене на заїжджому дворі, поряд зі своїм будинком.

Була неділя: близько третьої години пополудні ми пішки увійшли в Париж через заставу Зірки. Сьогодні неможливо собі уявити, яке враження справляли безчинства Революції на європейський розум, особливо на тих людей, які не бували у Франції за часів Терору: мені насправді здавалося, що я спускаюся в пекло. Щоправда, Революція починалася на моїх очах, але найстрашніші злочини в ту пору ще не відбулися, а про наступні події я знав тільки з розповідей мирних та педантичних англійців.

Крокуючи паризькими вулицями під чужим ім’ям і маючи певність у тому, що наражаю на небезпеку мого друга Фонтана, я вельми здивувався, коли, підходячи до Єлисейських Полів, почув звуки скрипки, ріжка, кларнета і барабана. Я помітив пивнички, де танцювали чоловіки і жінки; далі між двох каштанових гаїв перед моїми очима постав палац Тюїльрі. Що до площі Людовіка XV, вона була порожня; вигляд у неї був покинутий, меланхолійний і запустілий, як у стародавнього амфітеатру; проходячи по ній, люди прискорювали крок; мені дивно було, що я не чую стогонів; я боявся ступити в калюжу крові, хоча кров давно висохла; я не міг відірвати очей від тієї точки небесного склепіння, до якої спрямовувалося знаряддя страти; мені здавалося, ніби я бачу брата і його дружину, одягнених у дрантя, під ножем кривавої машини, на цій площі, де склав голову Людовік XVI. На вулицях панували жарти, веселощі, але церковні вежі мовчали; мені здавалося, що нині день великої скорботи, Страсна п’ятниця.