Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Не знаю, чи стало б мені сил виїхати звідси, якби я мав змогу діяти самостійно; але моє маленьке товариство розпадалося на очах: пані д’Агессо запрошувала мене вирушити до Парижа разом з нею: я погодився. Прусський посланник роздобув мені паспорт на ім’я Лассаня, мешканця Невшателя; добродії Дюло припинили друкування «Генія християнства» і віддали мені надруковані аркуші. Я взяв з собою начерки «Атала» і «Рене», заховав залишок рукопису «Натчезів» у скриню, яку віддав на зберігання моїм лондонським господарям, відтак разом з пані д’Агессо вирушив до Дувра: пані Ліндсей чекала на нас у Кале.

Отже, у 1800 році я покинув Англію; у ту епоху серце моє було сповнене зовсім не тим, що хвилює його нині, у 1822 році, коли я пишу ці рядки. З країв, де я жив у вигнанні, я не вивіз нічого, крім жалю та мрій; нині розум мій займають честолюбні плани, політика, придворні почесті – матерії, такі чужі моїй природі.

Скільки подій тісниться в моєму нинішньому існуванні! Ідіть, ідіть собі, люди, моя черга ще настане. Перед вашими очима пройшла тільки третина мого життя; вже над моєю безтурботною весною тяжіли страждання, нині ж я входжу в зрілий вік, і скоро сíм’я Рене зійде, наповнивши моє оповідання гіркотою значно боліснішою! Про що тільки не доведеться мені говорити, розповідаючи про мою вітчизну, про революції, чию зовнішність у загальних рисах я вже описав, про Імперію і про велетня, чиє падіння я бачив; про Реставрацію, для якої я так багато зробив, – сьогодні, в 1822 році, вона здобувала собі славу, та все ж я не можу дивитися на неї інакше ніж крізь якусь траурну заволоку.

Я завершую цю дванадцяту книгу, дійшовши в своїй оповіді до весни 1800 року. Діяльність моя на цій першій ниві вичерпана; переді мною відкривається терен письменника; з людини приватної мені належить перетворитися на людину суспільну; я покидаю незайманий, ізольований притулок і виходжу на брудне й гамірне перехрестя; у марення мої увірветься яскраве світло, царство тіней осяють промені сонця. Розчулено дивлюся я на книги, що зберігають мої незабутні дні; мені здається, ніби я говорю останнє «пробач» отчому дому; я розлучаюся із заповітними думками і нездійсненними мріями моєї юності, немов із сестрами, немов із коханими, яких я полишаю коло домашнього вогнища і ніколи більш не побачу. Шлях із Дувра до Кале забрав у нас чотири години. Я проник на батьківщину під чужим ім’ям. Під прикриттям подвійної безвісності – швейцарця Лассаня і моєї власної, – я ступив на французьку землю одночасно з новим сторіччям.

Переглянуто у грудні 1846 року

Ви знаєте, що, працюючи над цими «Записками», я не раз перебирався з місця на місце, що я часто описував краї, куди мене закинула доля, і говорив про відчуття, які вони у мене викликають, доповнюючи історію мого життя історією моїх роздумів і моїх кочувань.

Ви бачите, де я живу тепер. Прогулюючись сьогодні вранці позаду дьєппського замку, серед скель, я помітив міст, перекинутий через рів: сюди вів потайний хід, яким пані де Лонґвіль вислизнула від Анни Австрійської; сівши потаємно на корабель у Гаврі і висівши на берег у Роттердамі, вона вирушила в Стен, до маршала де Тюренна. Слава великого полководця виявилася заплямованою, ба гірше: глузлива вигнанка не надто прихильно, без належної пошани поводилася зі зрадником.

Пані де Лонґвіль, яку однаково радо приймали і в салоні Рамбуйє, при Версальському дворі, і в паризькому муніципалітеті, запалала пристрастю до автора «Максим» і у міру своїх сил намагалася бути йому вірною. Цей останній залишився в пам’яті нащадків не стільки завдяки своїм думкам, скільки завдяки дружбі пані де Лафаєт та пані де Севіньє, віршам Лафонтена та коханню пані де Лонґвіль: от що означає заслужити ласку знаменитих людей.

Принцеса де Конде незадовго до смерті сказала пані де Брієнн: «Дорога подруго, розкажіть тій безрозсудній дурепі, що зараз перебуває у Стені, в якому стані ви мене бачите: нехай повчиться вмирати». Чудові слова; та принцеса забула, як саму її колись так само кохав Генріх IV і, коли чоловік відвіз її до Брюсселя, вона хотіла втекти до беарнця – «вислизнути вночі через вікно і потім проскакати тридцять або сорок льє на коні»; на той час вона мала сімнадцять років і теж була безрозсудною дурепою.

Спустившись із кручі, я вийшов на паризький шлях; на виїзді з Дьєппа він різко йде вгору. Праворуч, на крутому березі височіє стіна кладовища; поряд із цією стіною встановлено шків канатного заводу. Два канатники, дружно задкуючи і переступаючи з ноги на ногу, співали впівголоса. Я прислухався: вони саме дійшли до «Старого капрала» – красивої брехні у віршах, яка довела нас до нинішнього плачевного стану: