Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Перетворення сталися не лише в земному світі: передчуваючи своє безсмертя, людина спрямувала свої погляди увись; на кожному кроці, який вона здійснювала небозводом, вона виявляла дива, створені невідомою силою. Зорю, що здавалася простою нашим батькам, нині ми змогли побачити подвійною і потрійною; між сонцями постали, затуляючи і відтісняючи одне одного, нові й нові сонця. З центра нескінченності Бог стежить за парадом цих прекрасних теорій, що вкотре доводять буття Верховної істоти.

Уявімо собі за допомогою нових досягнень науки нашу кволу планету, що пливе в океані сонячних вод, у хвилях Чумацького Шляху, світла-сирцю, розплавленого металу світів, якого ще не торкнулася рука Творця. Відстань до цих зірок така величезна, що їхній блиск досягає ока, котре спостерігає їх, лише коли зірки вже потухнуть: вогнище гасне раніше, ніж згасне його світло. Яка мала людина на атомі, на якому вона копошиться! Але яку велич має дух людський! Йому відомо наперед, коли лик світил затуманиться, в яку годину через тисячі років повернеться комета, – він, що живе всього лише мить! Від цієї крихітної комахи, непомітної в складці небесного одягу, планети не можуть втаїти жодного свого кроку в безмежжях просторів. Які долі освітять ці нові для нас світила? Чи пов’язане їх відкриття з новою ерою в житті людства? Ви, прийдешні покоління, дізнаєтеся про це; мені це невідоме, і я йду.

Я прожив вельми довге життя і зміг завершити свій пам’ятник. Це велике полегшення: я відчував, як хтось підштовхує мене: господар човна, де для мене залишено місце, попереджав, що не пройде й миті, як настане моя черга піднятися на борт. Якби я був правителем Риму, то сказав би, як Сулла, що кінчаю свої записки саме напередодні смерті, але я не закінчував би свою розповідь словами, якими він закінчує свою: «Я побачив уві сні одного з моїх синів, який помер дещо раніше за свою матір Метеллу. Він закликав мене йти разом з ним до неї і жити з нею в тиші і спокої». Та я не Сулла, тож слава ніколи не принесла б мені спокою і блаженства.

Знімуться нові бурі; здається, люди передчувають нещастя, які затьмарять колишні жалі; вони вже перев’язують старі рани, готуючись повернутися на поле битви. Проте я не думаю, що біда настане скоро: народи і королі однаково виснажені; раптові катастрофи на Францію не обрушаться: те, що прийде після мене, буде всього лише проявом загального перетворення світу. Певна річ, людям доведеться пережити тяжкі епохи; світ не може змінитися безболісно. Але, повторю ще раз, то не будуть окремі революції, то буде велика революція, яка наближається до свого кінця. Завтрашні сцени мене вже не стосуються; вони чекають на інших художників: ваша черга, панове. Сьогодні, 16 листопада 1841 року, я пишу ці останні слова перед відчиненим вікном, що виходить на захід, до саду семінарії іноземних місій: зараз шоста ранку; блідий круглий місяць ховається за шпиль собору Інвалідів, ледь освітлений зі сходу першим золотим променем; здається, ніби старий світ кінчається, а новий займається. Я бачу відблиски зорі, але вже не побачу, як сходитиме сонце. Мені залишається тільки сісти на край своєї могили; потім, з розп’яттям у руках, я мужньо піду у вічність.

Як хмара… як легкі човни… як тінь (Йова, 30:15).

…миттю короткою // Довгу мрію діли… (Горацій. Оди, I, XI, 6–7; пер. А. Содомори.)

Тут і далі у кутових дужках подано стислий зміст пропущених у перекладі розділів та фрагментів.

Це було написано в 1811 році (Женева, 1831).

Горя сама я зазнала ( лат .; Верґілій, Енеїда. I, 630; пер. М. Білика).

За двадцять днів до мене, 15 серпня 1768 року, на іншому острові, в іншому кінці Франції, народилась людина, яка поклала край старому суспільству, – Бонапарт.

Мати Енея і роду його, ‹благодатна Венеро›, // Втіхо людей і богів! (Лат.; Лукрецій. Про природу речей, I, 1–2, пер. А. Содомори.)

Як же приємно, коли за вікном вітри завивають, // ‹Подругу милу свою до себе тулить!› (Лат.; Тібулл. Елегії, I, 1, 45–46; пер. А. Содомори.)

Щастен будь з подвигом першим, – ‹до зір це дорога›, юначе ( лат.; Стацій, Сільви, V, 297; рядок походить від Верґілія: Енеїда, IX, 641).

Навчений кінь (лат.).

На своєму життєвому шляху я раз у раз зустрічаю героїв моїх «Записок»: вдова сина лікаря Шефтеля недавно оселилась в богадільні Марії Терези; це ще один свідок моєї правдивості (Париж, 1834).