Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

«Французи, виховання ваше закінчилося разом з моїм. Мій пращур Роберт Сильний помер за вас, а батько мій просив помилувати людину, яка відібрала у нього життя. Предки мої вивели Францію з варварства, настановили й освітили її; тепер хід часу й успіхи цивілізації вже не дозволяють вам мати опікуна. Я залишаю трон; продовжуючи добродіяння моїх батьків, я звільняю вас від присяги, яку ви склали монархії». Скажіть, хіба такий кінець не перевершив би найчудовіші звершення цієї династії? Скажіть, чи можливий більш гідний пам’ятник її славі? Порівняйте цей кінець з тим, до якого можуть привести кволі правнуки Генріха IV, які наполегливо чіпляються за трон, затоплюваний хвилями демократії, які намагаються зберегти владу за допомогою підступу, насильства, підкупу і з останніх сил ледве животіють? «Хай королем буде мій брат, – сказав Людовік XIII, на той час ще хлопчик, після смерті Генріха IV, – я королем бути не хочу». У Генріха V немає іншого брата, окрім народу: хай же народ і буде королем.

Щоб прийти до такого рішення, хоч яким би нездійсненним воно здавалося, монарх повинен відчути свою велич, якою він зобов’язаний не давності свого походження, але тому, що він є спадкоємцем людей, котрі зробили Францію могутньою, освіченою і культурною.

Але, як я вже сказав, щоб здійснити цей план, мені треба було догоджати примхам празького двору, годувати сорокопудів разом з вінценосною дитиною за прикладом Люїна, лестити Кончині подібно до Рішельє. Я поклав добрий початок у Карлсбаді, підлесливі доповіді та плітки просунули б мої справи. Втім, живцем поховати себе у Празі мені було б нелегко, бо довелося б перемогти не тільки неприязнь королівської родини, а й ворожість чужоземців. Ідеї мої ненависні європейським урядам; вони знають, що я запеклий супротивник віденських угод, що я боротимуся з усієї сили за розширення меж Франції та відновлення в Європі рівноваги сил.

І все-таки, розкаюючись, плачучи, замолюючи свою патріотичну гординю, б’ючи себе в груди, захоплюючись генієм дурнів, які правлять світом, я, можливо, доповз би на череві до місця барона де Дамаса; тут я несподівано підхопився б і відкинув милиці геть.

Але на жаль! де моє честолюбство? де моя звичка до вдавання? де моє вміння терпляче зносити примус і нудьгу? де моя здатність надавати значення дрібницям? Я двічі чи тричі брався за перо; двічі чи тричі намагався вивести брехливі рядки, щоб виконати веління пані дружини дофіна, яка чекала від мене листа. Нарешті, розсердившись на самого себе, я одним духом написав послання, де висловив усе, що думаю, і тим підписав собі вирок. Я це чудово розумів; я добре зважив наслідки: вони мене не хвилювали. Навіть сьогодні, коли справу зроблено, я радий, що послав усе до біса і плюнув з великої висоти на своє наставництво. Мені скажуть: «Хіба ви не могли викласти ті ж самі істини, висловлюючись з меншою різкістю?» Так-так, розмазуючи, крутячись так і сяк, підсолоджуючи пілюлю, бекаючи тремтячим голосом:

…З очей розкаяних кропить водицею святою.

Я так не вмію.

Ось лист (утім, наполовину скорочений), від якого у наших салонних дипломатів волосся стане сторч. У герцога де Шуазеля була вдача, почасти схожа з моєю; тому кінець свого життя він провів у Шантелу.

« Париж, вулиця Анфер, 30 червня 1833 року

Пані,

До найдорогоцінніших миттєвостей мого довгого життя я зараховую ті, які пані дружина дофіна дозволила мені провести біля неї. У невідомому карлсбадському будинку всіма обожнювана принцеса зволила пошанувати мене своєю довірою. На дні її душі небу було бажано помістити скарби великодушності і святобливості, що не збідніли від численних скорбот. Я бачив перед собою дочку Людовіка XVI, засуджену на нове вигнання, сироту із Тампля, яку перед смертю пригортав до серця король-мученик. Бог – єдине ім’я, яке можна вимовити, коли заглиблюєшся у споглядання несповідимих шляхів Господніх.

Можна сумніватися в щирості похвал, звернених до людини, що перебуває на вершині влади; той, хто захоплюється дружиною дофіна – поза підозрою. Я вже сказав, пані: Ваші нещастя піднеслися так високо, що стали гордістю революції. Вперше в житті зустрів я людей такої великої, такої виняткової долі, що смію висловити, не боячись вразити їх чи залишитися незрозумілим, мої думки про майбутнє суспільства. З висоти Вашої доброчесності Ви, не здригнувшись, дивилися б на крах усіх земних царств, багато з яких уже впали на очах Ваших предків, – з Вами я можу обговорювати долю імперій.