Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Компанію мені складає великий рудо-сірий кіт з чорними смужками, народжений у Ватикані в одній із лоджій Рафаеля: папа Лев XII виростив його в подолі своєї сутани; мені він впав в око, ще коли я відвідував папський палац під час мого перебування послом. Коли намісник святого Петра помер, я успадкував безгосподарного кота, про що мені вже доводилося згадувати, описуючи моє посольство в Римі. Звіра звуть Мічетто, а по-простому – папський кіт. Завдяки своєму походженню він має надзвичайну повагу серед благочестивих душ. Я дбаю, щоб він не почувався вигнанцем, забув Сікстинську капелу і сонячний купол Мікеланджело, по якому прогулювався далеко від землі.

Стоячи поряд, мій будинок і різні споруди богадільні з її каплицею і готичною ризницею нагадують невеличке селище або хутір. У святкові дні схована у мене релігія і стара монархія, що знайшла притулок у моїй богадільні, починають рухатися. Лунає спів, і процесія наших калік, очолювана навколишніми дівчатами, проходить під деревами зі святим причастям, хрестом і корогвою. Пані де Шатобріан крокує слідом із чотками в руках, горда паствою, якою вона опікується. Співають дрозди, цвірінчать кропив’янки, змагаються з церковними гімнами солов’ї. Перед моїм поглядом знову постають прекрасні картини молитов перед Вознесінням у сільській церкві, які мені одного разу вже довелося описувати: від теорії християнства я перейшов до практики.

Оселя моя дивиться на захід. Вечорами освітлені ззаду верхівки дерев чорним зубчастим силуетом вимальовуються на золотому обрії. У ці години до мене повертається молодість; вона воскрешає минулі дні, що стали від часу безтілесними примарами. Коли сузір’я пронизують синій купол, я згадую блискотливе небесне склепіння, яким захоплювався у нетрях американських лісів і в лоні океану. Ніч швидше, ніж день, повертає мандрівця до минулого; вона приховує від нього краєвиди, що нагадують про справжнє його місцезнаходження; вона показує його очам лише світила, однакові на різних широтах однієї півкулі. Він упізнає ці зірки, на які дивився в іншій країні, іншої пори; думки, що відвідували його в різних куточках землі, почуття, пережиті там, повертаються до нього і сходяться в одній точці небесного склепіння.

Світські новини долітають до притулку лише під час збирання пожертвувань та іноді в неділю: у ці дні наша богадільня стає чимось на кшталт парафіяльної церкви. Старша сестра стверджує, що прекрасні дами приходять до меси в надії побачити мене; ця спритна господиня користується їх цікавістю: обіцяючи показати мене, вона тягне їх у свої угіддя; а коли вже гості потрапили в пастку, вона, хочуть вони того чи ні, бере з них гроші за ласощі. Вона використовує мене як приманку для продажу шоколаду на користь своїх болящих, як Ла Мартіньєр залучав мене до збуту смородинової наливки, яку він випивав за успіх своїх любовних пригод. Ця чиста душа краде також списані пера з чорнильного приладдя пані де Шатобріан; вона торгує ними серед щирих роялістів, стверджуючи, що цими дорогоцінними перами була написана незрівнянна «Записка про полонення пані герцогині Беррійської».

Кілька гарних картин іспанської та італійської школи, «Богоматір» Герена, «Свята Тереза» – останній шедевр автора «Корінни» – викликають у нас повагу до образотворчого мистецтва. Що до історії, то незабаром у нашому притулку оселяться сестра маркіза де Фавраса і дочка пані Ролан: монархія і республіка довірили мені спокутувати їхню невдячність і дати захист і їжу їхнім жертвам.

До притулку Марії Терези приймають не кожного. Бідолашні жінки, змушені покинути богадільню після того, як здоров’я їхнє поправиться, селяться неподалік, сподіваючись захворіти знову, щоб знову туди потрапити. Ніщо у нас не нагадує лікарню; іудейку, протестантку і католичку, чужоземку і француженку – всіх зустрічають щиро, про всіх піклуються ненав’язливо; болящим здається, ніби вони повернулися під материнське крило. Я бачив, як одна іспанка, прекрасна, як перлина Севільї Доротея, у сімнадцять років помирала від сухот у спільній спальні; на її блідому, змарнілому обличчі була написана радість, великі чорні напівзгаслі очі з усмішкою дивилися на пані дружину дофіна, яка запитувала, як її здоров’я, і запевняла, що вона скоро видужає. Дівчина померла того ж вечора далеко від кордовської мечеті і берегів Гвадалквівіру, своєї рідної річки: «Хто ти? – Іспанка я. – Іспанка тут, у нас?» (Лопе де Вега).