Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Процес, що проходив у страшній залі, що чула голоси Фук’є-Тенвіля і Дантона, не ознаменувався нічим примітним; кумедно звучали лише міркування пана Персіля: бажаючи довести мою провину, він наводив фразу з моєї брошури: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами!» – і вигукував: «Чи відчуваєте ви, панове, всю образливість цієї фрази: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами?» – і тупав ногою, немов хотів когось розчавити. Після чого знову затягував торжествуюче: «Подумати тільки: «Важко розчавити того, хто плазує у тебе під ногами!» – причому з кожним новим вигуком сміх у залі ставав усе голоснішим. Дивак не помічав ні захоплення, яке викликала у публіки злощасна фраза, ні сміхотворності своєї власної постаті: одягнений у чорну мантію, він підстрибував, немов у танці, обводячи аудиторію блукаючим поглядом натхненних очей, що палали на блідому чолі.

Коли судді повернулися і оголосили своє рішення: «Невинний!» – у залі пролунали оплески. До мене кинулися молоді люди, що пройшли до зали завдяки адвокатським мантіям; серед них був і пан Каррель. У дворі мене оточив ще більший натовп; почалася бійка між моїм почтом і поліцією. Врешті-решт я заледве дістався додому в оточенні натовпу, що йшов за моїм фіакром з криками: «Хай живе Шатобріан!»

Іншим разом це виправдання означало б дуже багато: адже, оголосивши людину, що сказала герцогині Беррійській: «Пані, ваш син – мій король!» – невинною, суд ухвалював обвинувальний вирок Липневій монархії; проте нині цей виправдальний вердикт не означає зовсім нічого, бо нині ніяка думка не живе довше доби; назавтра все змінюється: завтра мене можуть засудити за те, у чому виправдали сьогодні.

Я залишив свою візитну картку у моїх присяжних, зокрема у пана Шеве, одного з членів всенародного перства.

Чесному громадянину було легше відшукати у своїй душі рішення на мою користь, ніж було б мені відшукати у своєму гаманці гроші на святковий обід у мого судді: пан Шеве висловився щодо законної монархії, узурпації і автора «Генія християнства» справедливіше, ніж багато публіцистів і цензорів.

«Записка про полонення пані герцогині Беррійської» зробила мене дуже популярним у роялістських колах. З усіх кінців країни до мене прибували депутації і листи. На півночі й півдні Франції співвітчизники підтримували мене, складали листи з тисячами підписів. Автори всіх листів, посилаючись на мою брошуру, вимагали звільнити пані герцогиню Беррійську. Сто п’ятдесят молодих парижан прийшли вітати мене, завдавши тим самим чимало клопоту поліції; я отримав у подарунок келих з позолоченого срібла з написом: «Шатобріану від вірнопідданих вільневців (Ло-і-Гаронна)». Мешканці одного південного міста прислали мені чудового вина, яким можна було б наповнити цей келих, але я не п’ю. Нарешті, легітимістська Франція обрала слова: «Пані, ваш син – мій король!» – своїм девізом, а багато газет поставили їх епіграфом; їх гравіювали на намистах і перснях. Я першим кинув в обличчя узурпаторові слова, яких ніхто не наважувався промовити; а тим часом – дивна річ! – я менше вірю у воцаріння Генріха V, ніж найнікчемніший член партії «золотої середини» і найпалкіший республіканець.

Взагалі я не вкладаю в слово «узурпація» того вузького значення, якого надають йому роялісти; про це поняття, так само як і про поняття законної монархії, можна міркувати довго; але коли опікун обкрадає довірену його турботам дитину і виганяє з дому сироту – це справжнісінька узурпація, і до того ж найгірша з усіх можливих. Усі ці гучні слова про необхідність «рятувати вітчизну» – просто приводи, які підказує марнославству аморальне політиканство. Чи не накажете вважати вашу злодійську боязкість подвигом доброчесності? Чи не Брут ви, що приносить синів у жертву великому Риму?

Життя моє склалося так, що я можу порівнювати літературну славу із суспільною популярністю: перша кілька годин подобалася мені, але ця любов швидко минула. Що ж до популярності, то до неї я байдужий, бо під час революції бачив немало улюбленців народу: натовп піднімав їх на щит, і той самий натовп дуже скоро скидав їх у помийну яму. Демократ за природою, аристократ за звичками, я охоче пожертвував би народу статок і життя, тільки б не мати ніяких стосунків з натовпом. Проте молоді люди, які в Липні урочисто несли мене на руках до палати перів, глибоко схвилювали моє серце, бо я не був їх ватажком і не поділяв їх переконань; вони знали, що я належу до їхніх супротивників, але віддавали мені належне, бачачи в мені поборника честі і свободи; таке благородство зворушило мене. А популярність серед моїх власних однодумців залишила мене байдужим; між мною і роялістами давно немає цілковитої згоди: ми мріємо побачити на троні того самого короля, у решті – бажання наші протилежні.