Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Я дійшов у розповіді про останні події до нинішнього дня: чи зможу я нарешті повернутися до своєї праці? Праця ця полягає в тому, щоб довести до кінця ті частини цих «Записок», які ще не закінчені. Мені буде нелегко знову взятися за них ex abrupto [96], бо голова моя зайнята подіями животрепетними; я не готовий турбувати спокійний сон мого минулого, такого бурхливого за життя. Я взяв перо, щоб писати; про що і про кого? сам не знаю.

Перебігаючи очима щоденник, де я вже півроку звітую перед самим собою в тому, що я роблю, і в тому, що зі мною трапляється, я бачу, що велика частина сторінок помічена вулицею Анфер.

Будиночку біля застави, де я живу, красна ціна шістдесят тисяч франків, проте, бувши куплений у добу, коли ціни на земельні ділянки дуже підскочили, він обійшовся мені набагато дорожче, і я так і не зміг виплатити всю суму до кінця: потрібно було врятувати богадільню Марії Терези, засновану турботами пані де Шатобріан і розташовану на сусідній ділянці; компанія підприємців поставила собі за мету придбати наш будинок і збудувати на його місці кафе і російські гірки: такі галасливі забави погано поєднуються з передсмертними муками.

Чи дають мені щастя мої жертви? безперечно; допомагати нещасним – завжди щастя; я охоче розділю з неімущими ту дещицю, яку маю; не знаю, проте, чи гідна моя благодійність назви доброчесності. Я добрий, як смертник, що роздає іншим те, що йому самому за годину вже не знадобиться. У Лондоні засуджений на смерть продає свою шкуру, щоб наостанок випити: я не продаю свою, але віддаю погребникам задарма.

Якщо вже я купив будинок, то найрозумніше було оселитися в ньому: я довів його до теперішнього вигляду. З вікон вітальні видно перш за все те, що англійці звуть pleasure-ground [97]– авансцена, поросла дерном і облямована кущами. За цим лужком по той бік земляного валу, над яким височіють білі візерунчасті ґрати, стелиться поле, засіяне різноманітними культурами, призначеними на корм тваринам із богадільні. За полем починається інша ділянка, яку відокремлює від поля живопліт з калини і шипшини; цей форпост моїх володінь складається з гайка, внутрішнього дворика і тополиної алеї. Цей надзвичайно відлюдний куточок, на відміну від куточка Горація – angulus ridet [98], – не сміється мені. Зовсім навпаки, я не раз там плакав. Прислів’я говорить: «Молодість минає». Жарти, які жартує з нами пізня осінь, полягають у тому, що й вона має звичай проходити:

Яких лишень дерев немає в моєму саду! Я посадив двадцять три соломонові кедри і два друїдичні дуби: вони показують ріжки своєму короткочасному господареві, brevem dominum. Алея для гри в кулі, облямована двома рядами каштанів, веде спадистим схилом з верхнього саду до нижнього.

Дерева ці я вибирав не на згадку про ті місця, де побував, як у Вовчій долині: той, хто любить вдаватися до спогадів, ще зберігає надії. Але якщо в людини немає ані дітей, ані молодості, ані батьківщини, яку прихильність може він почувати до дерев, чиє листя, квіти, плоди вже не тайнопис, що веде лік епохам ілюзій? Марно мені говорять: «Ви молодієте»; хіба можна прийняти мій зуб мудрості за молочний зуб? до того ж цей зуб мудрості придатний лише на те, щоб жувати гіркий хліб королівської влади, що запанувала 7 серпня. Втім, моїм деревам байдуже до того, слугують вони календарем моїх утіх чи поминальником моїх днів; вони тягнуться вгору, до неба, так само невідворотно, як я хилюся вниз, до землі: вони сплітають своє віття з деревами, що ростуть у дворі Сирітського притулку і на бульварі Анфер і оточують мене з усіх боків. Зі свого порога я не бачу жодного будинку; за двісті льє від Парижа я не був би такий відрізаний од світу. Я чую, як мекають кози, що дають молоко покинутим сиротам. Ах! якби я, подібно до цих дітей, був вихованцем Святого Венсана де Поля! плід слабкості, темний і невідомий, як сама ця слабкість, я був би сьогодні нікому не відомим робітником, що не має ніяких порахунків з людьми, не знає, ні для чого і як я вступив у життя, ні як і для чого повинен його покинути.

Нещодавно стіну, що відокремлювала мої володіння від богадільні Марії Терези, зруйнували: тепер я живу заразом у монастирі, на фермі, в саду і в парку. Вранці я прокидаюся від звуків «Ангелуса»; лежачи в ліжку, чую, як співають священики в каплиці; з вікна бачу розп’яття на пагорбі між горіхом і бузиною; бачу корів, гусей, голубів і бджіл; сестри милосердя в чорних серпанкових платтях та білих барханових чіпцях, видужуючі жінки, старі священнослужителі ходять у саду серед бузку, азалій, «помпадурів», рододендронів і троянд, у городі серед смородинових і малинових кущів та поміж овочевих грядок. Деякі з цих вісімдесятирічних кюре були зі мною у вигнанні: колись ми ділили вбогість на лужках Кенсінґтонського парку; тепер я віддав їх дедалі слабшій ході газони моєї богадільні; тут вони волочать свою благочестиву старість, немов складки священного покрову.