Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Залишаюся і т. ін.

Шатобріан ».

Отже, я, старий служака, поспішив стати до лав і піти в атаку під прапором колишніх моїх полководців: влада кинула мені виклик, і я прийняв його. Хто міг подумати, що від могили чоловіка доля приведе мене до в’язниці дружини?

Хай навіть мені призначено було залишитися на самоті, хай навіть дії мої йшли на шкоду інтересам Франції, я не міг учинити інакше – мене вів голос честі. Адже якщо одна людина віддає перевагу виконанню обв’язку над щасливим існуванням, вчинок цей не проходить безслідно для всього людства; чудово, якщо знаходиться хтось, згодний загубити себе ради тих ідей, в які він вірить і які близькі найблагороднішим властивостям його душі: подібні простаки являють собою необхідну противагу грубій очевидності; вони – жертви, покликані від імені пригноблених кидати своє veto переможній силі. Візьмімо поляків: хіба їхня самовідданість не жертва? Вони нічого не врятували, вони не могли нічого врятувати: невже ж мої супротивники відмовлять їх самовідданості у благотворному впливі на історію людського роду?

Мені дорікають у тому, що я лише родину ставлю понад усю вітчизну: ні, я вірність присязі ставлю понад порушення присяги, а моральну чистоту – понад матеріальну вигоду, от і все, що ж до моєї родини, то я присвячую себе служінню їй лише тому, що переконаний: вона була надзвичайно необхідна Франції; для мене її благоденство невідривне від благоденства вітчизни, і, оплакуючи лиха однієї, я оплакую нещастя іншої; програвши битву, я взяв собі в наставники обов’язок, тим часом як переможці поставили на перше місце користь. Я прагну піти з життя, не втративши самоповаги: тому, хто проводить решту днів наодинці з самим собою, хочеться мати справу з людиною порядною.

‹Уривок з брошури Шатобріана «Записка про полонення пані герцогині Беррійської», що закінчується фрагментом, який прославив Шатобріана серед роялістів:›

Прославлена полонянко замку Блай! Я хочу, аби ваша героїчна присутність на землі, яка знає, що таке героїзм, спонукала всіх французів повторити вам те, що мені дозволяє сказати моя політична незалежність: «Пані, ваш син – мій король!» Якщо Провидіння зволить дарувати мені ще кілька годин земного буття, чи побачу я, котрий розділив ваші знегоди, – ваше торжество? Чи отримаю я цю нагороду за вірність? У ту мить, коли ви повернетеся до Франції, спокійна і щаслива, я з радістю піду доживати у відставці віку, початого у вигнанні. На жаль! я у відчаї від того, що безсилий допомогти вам у нинішніх нещастях! Слова мої стрясають без будь-якої користі повітря навколо вашої в’язниці: шум вітру, хвиль і варти біля підніжжя самотнього замку не дозволить вам розчути навіть останніх слів вірного слуги.

Деякі газети повторили фразу: «Пані, ваш син – мій король!» – і цим накликали на себе судові переслідування; я також виявився вплутаний у ці процеси. Цього разу я не міг висловити недовіру суду: я був зобов’язаний спробувати врятувати своєю присутністю людей, що постраждали з моєї вини; для мене було справою честі відповісти за мої твори.

До того ж напередодні того дня, коли я мав прийти до суду, «Монітер» опублікував зізнання пані герцогині Беррійської. Якби я залишився вдома, вийшло б, що роялістська партія злякалася, що вона кидає жінку в нещасті і соромиться принцеси, чий героїзм з таким запалом прославляла.

Мені не бракувало боязких порадників, які благали: «Не ходіть до суду, вам важко буде виправдати вашу фразу: «Пані, ваш син – мій король». – «Я прокричу її з усієї сили», – відповів я. Я пішов до тієї самої зали, де колись засідав революційний трибунал; тієї самої, де вирішилась доля Марії Антуанетти і де був засуджений до смерті мій брат. Після Липневої революції звідти прибрали розп’яття, чий вигляд утішав невинних, але бентежив суддю.

Моя поява справила сприятливе враження на суддів; вона на мить згладила дію, зроблену публікацією «Монітера», й повернула матері Генріха V ту репутацію, яку вона завоювала своїм відважним вчинком: побачивши, що роялісти зневажають плітки і не складають зброї, супротивники завагалися.

Я хотів обійтися без адвоката, але пан Ледрю, що жадав захищати мене ще з часів мого ув’язнення, викликався виголосити промову, заплутався і дуже утруднив моє становище. Пан Берр’є (він виступив захисником «Котідьєн») сказав по ходу своєї промови кілька слів на мій захист. У кінці засідання я назвав присяжних «всенародним перством», чим неабияк сприяв загальному нашому виправданню.