Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Пані де Монкальм прислала мені 1200 франків, щоб я роздав їх чистокровним легітимістам: через відсутність гідних претендентів я повернув їй усю суму сповна. До шиї статуї, що вінчала Вандомську колону, прив’язали ганебну мотузку; роялістів, охочих посягнути на славу і смикнути за мотузку, знайшлося так мало, що довелося державним чиновникам, забувши свій бонапартизм, скинути за допомогою зашморгу статую свого повелителя: колоса силою змусили схилити голову, і він упав до ніг європейських монархів, які стільки разів валялися перед ним у поросі. Із захопленням вітали Реставрацію не хто інші, як служителі Республіки та Імперії. Про невдячність, з якою люди, піднесені вгору революцією, обійшлися з тим, про кого вони сьогодні згадують з удаваним жалем і захватом, не можна думати без гидливості.

Прихильники Імперії і поборники лібералізму, ви тримали кермо влади у своїх руках, але стали на коліна перед нащадками Генріха IV! Не дивно, що роялісти були щасливі знову отримати своїх монархів і дізнатися, що царюванню того, в кому вони бачили узурпатора, прийшов кінець; дивно, що ви, ставленики цього узурпатора, щодо палких захоплень залишили далеко позаду самих роялістів! Магістри і сановники охоче присягали законній монархії, всі цивільні чиновники, всі судейські шикувалися в чергу, поспішаючи присягнутися в ненависті до вигнаної династії і любові до стародавнього роду, який вони стільки разів проклинали. Хто складав відозви, що наводнили Францію, з образами Наполеона і звинуваченнями його в усіх смертних гріхах? Роялісти? Аж ніяк: міністри, генерали, чиновники, яких вибрав Бонапарт і яким протегував. Де замислювалась Реставрація? у колі роялістів? Аж ніяк: у єпископа Отенського, у товаристві пана де Коленкура. Хто справляв бали для підлих чужоземців? Роялісти? Аж ніяк: імператриця Жозефіна в Мальмезоні. Чому присягали на вірність найщиріші друзі Наполеона, наприклад Бертьє? Законній монархії. Хто проводив цілісінькі дні в покоях самодержця Олександра, цього грубого татарина? Члени різних класів Інституту, філософи-філантропи, теофілантропи та інші, вчені, літератори; всі вони поверталися від царя зачаровані, облагодіяні компліментами і табакерками. Що ж до нас, нещасливих легітимістів, ми не були вхожі нікуди; нас ніхто не мав і за устілку. Іноді на вулиці нам радили розійтися по домівках і лягти спати; іноді нас просили не кричати занадто голосно: «Хай живе король!» – оскільки цей клопіт узяли на себе інші. Владодержці зовсім не прагнули бачити всіх французів легітимістами, вони заявили, що нікого не примушують змінювати заняття і промови, що єпископ Отенський може так само спокійно не правити службу Божу за монархії, як не слухав її за Імперії. Я не бачив, щоб яка-небудь аристократка, яка-небудь нова Жанна д’Арк із соколом на плечі або списом в руці проголошувала право законного монарха на престол, зате дружина, якою Бонапарт забезпечив пана де Талейрана, роз’їжджала містом у кареті, на всі боки розхвалюючи благочестиву родину Бурбонів. Бачачи простирадла, що звішуються з вікон імператорських догідників, простодушні козаки вірили, що в серці покаянних бонапартистів розквітло стільки ж лілій, скільки білих ганчірок теліпається у них на вікнах. У Франції зараза розповсюджується з чудесною швидкістю, і, якби хтось гукнув: «Геть мене!» – сусіди не забарилися б учинити так само. Та що там, прибічники імперії прийшли до нас, прибічників Бурбонів, щоб розжитися в нашій білизняній кімнаті незаплямованим білим прапором, – я сам був тому за свідка. Але пані де Шатобріан трималася твердо й відстояла свої запаси.

‹Перше міністерство епохи Реставрації; Шатобріан випускає брошуру «Політичні міркування» з викладом своїх конституційних поглядів, чим накликає на себе підозри короля та отримує призначення послом до Швеції›

Бонапарт відмовився ступити на борт французького корабля; над усе він цінував у цей час англійський флот, бо англійці здобували на морі перемогу за перемогою; він забув про свою ненависть, про те, як лихословив на підступний Альбіон і ображав його; він вважав гідним свого захоплення тільки переможців, і до місця першого вигнання його доправив «Undaunted» [61]. З тривогою чекав він, яку йому виявлять шану: чи поступиться французький гарнізон своєю територією? З італійців, що населяли острів, одні хотіли покликати англійців, інші взагалі позбавитися будь-якої влади; на одному мису майорів триколірний прапор, на іншому, неподалік, – білий. Але все влаштувалося. З’ясувавши, що Бонапарт везе із собою мільйони, остров’яни великодушно погодилися прийняти найяснішого полоненого. Цивільній і церковній владі довелося підтримати це рішення. Джузеппе Філіппо Аррігі, головний вікарій, звернувся до парафіян з посланням. «Божественне Провидіння, – говорив його набожний наказ, – зволило зробити нас підданцями Наполеона Великого. Для острова Ельба дати прихисток помазаникові Божому – нечувана честь. Ми повеліваємо подякувати Господові урочистим виконанням Те Deum, і т. ін.».