Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Терпіння Боже безмежне, але рано чи пізно він вершить свій справедливий суд: поки небеса зберігають удаване мовчання, порядна людина мусить підносити голос проти абсолютної влади, стримуючи її деспотизм. Франція не зречеться тих шляхетних душ, що повстали проти рабства в час, коли раболіпствували всі, коли влесливих догідників чекало стільки милостей, а людей порядних – стільки гонінь. Віддамо ж належне людям, подібним до Лафаєта, пані де Сталь, Бенжамена Констана, Каміля Жордана, Дюсіса, Лемерсьє, Ланжюїне, Шеньє, які самі в юрбі народів і королів, що колінкували перед володарем, не схилили шию, самі наважилися зневажити переможця й повстати проти тирана!

‹Ухвала Сенату про повалення Бонапарта; інтриги Талейрана; зречення Бонапарта і його від’їзд на острів Ельбу›

Тоді як Бонапарт, відомий усьому світу, покидав Францію, супроводжуваний прокляттями, Людовік XVIII, усіма забутий, виїжджав із Лондона під покровом корон і білих прапорів. Наполеон, висівши на Ельбі, відчув приплив сил. Людовік XVIII, висівши в Кале, ризикував зустрітися там з Лувелем; його зустрів генерал Мезон, якому шістнадцять літ по тому довелося проводжати Карла X до Шербура. Карл X, немов намагаючись заздалегідь підготувати генерала до виконання цієї місії, вручив йому в час свого правління маршальський жезл – так лицар, перш ніж зітнутися з людиною нижчого стану, спочатку посвячував його в лицарі.

Я побоювався наслідків, до яких могла спричинитися поява Людовіка XVIII. Я поспішив йому назустріч у замок, де Жанна д’Арк потрапила до рук англійців і де мені показали книгу, зачеплену одним з ядер, пущених проти Бонапарта. Що подумають люди, побачивши царственого каліку, що прийшов на зміну вершнику, який міг би сказати, подібно до Аттіли: «Там, де ступив мій кінь, не росте більше трава»? Не маючи до того ні покликання, ані бажання, я взявся (такий мені випав жереб) до виконання нелегкого завдання – я мав описати «прибуття в Компьєнь», мав зобразити нащадка Святого Людовіка в ідеальному світлі мистецтва. Я писав:

«Кареті короля передували генерали і маршали Франції, що виїхали назустріч Його Величності. Вигуків «Хай живе король!» уже не було чути, лунав лише неясний гомін зворушених і радісних голосів. Король був у блакитному сюртуку, прикрашеному лише орденом та еполетами; широкі гетри з червоного оксамиту, облямовані золотою стрічкою, обтягували його ноги. Бачачи, як він, у цих старомодних гетрах, сидить у кріслі, тримаючи палицю між колін, могли думати, що перед нами п’ятдесятирічний Людовік XIV…. Маршали Макдональд, Ней, Монсе, Серюрьє, Брюн, князь Невшательський, усі генерали і взагалі всі присутні також сподобилися найсердечніших вітань короля. Така могутність законної влади у Франції, таке чудодійне звучання самого імені короля. Людина повертається з вигнання сама, без почту, без охорони, без грошей, їй нічим обдарувати народ, майже нічого йому пообіцяти. Він виходить з карети, спираючись на руку молодої жінки, він постає перед воєначальниками, які ніколи його не бачили, перед гренадерами, які ледве пам’ятають його ім’я. Хто ця людина? Король. І ось уже всі уклякають перед ним».

Я писав усе це, пам’ятаючи про поставлену перед собою мету, і якщо з командирами справа стояла так, як я і говорив, то відносно солдатів я брехав. У мене досі перед очима сцена, свідком якої я став 3 травня, коли Людовік XVIII, досягнувши Парижа, вирушив у собор Паризької Богоматері: короля хотіли сховати від очей чужоземних військ; уздовж дороги від Нового мосту до собору, на набережній Орфевр вишикувалися піхотинці старої гвардії. Не думаю, щоб коли-небудь людські обличчя мали такий грізний і страшний вираз. Ці поранені гренадери, завойовники Європи, пропахлі порохом, вони тисячу разів чули свист ядер, що пролітали над самісінькою їх головою, втратили свого ватажка і змушені були вітати одряхлілого, немічного короля, жертву не війни, але часу, у столиці Наполеонової імперії, запрудженої росіянами, австрійцями і пруссаками. Одні, наморщуючи лоба, насовували на очі величезні ведмежі шапки, немов не хотіли нічого бачити; другі стискали зуби, ледве стримуючи люте презирство, треті настовбурчували вуса, вишкіряючись, наче тигри. Коли вони брали на караул, їх несамовиті рухи викликали жах. Ніколи ще, безперечно, люди не зазнавали подібних випробувань і не переживали такої муки. Якби в цю мить їх закликали до помсти, вони билися б до останньої краплі крові.