Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Союзні монархи не забарилися покинути Париж: Олександр напередодні від’їзду влаштував молебень на площі Згоди. Вівтар звели на тому місці, де загинув Людовік XVI. Службу відправляли сім православних священиків; чужоземні війська пройшли лавою перед вівтарем. Було виконано Те Deum [60]на мотив однієї з прекрасних православних церковних пісень. Солдати і монархи уклякли для благословення. Думки французів зверталися до 1793 і 1794 років, коли бики відмовлялися йти пропахлою кров’ю бруківкою. Чия правиця привела на свято спокутування ці різноплемінні юрби, цих нащадків стародавніх варварів, татар, мешканців шатер з овечих шкур, розкинутих поблизу Великої Китайської стіни? Немічним поколінням, які прийдуть нам на зміну, не доведеться побачити подібних видовищ.

У перший рік епохи Реставрації я став свідком третьої реформи суспільства; колись я бачив, як старовинна монархія перетворилася на монархію конституційну, а та – на республіку; я бачив, як республіку змінила військова деспотія; тепер на моїх очах Франція відрікалася від військового деспотизму й поверталася до вільної монархії; нові ідеї і нові покоління возз’єднувалися із стародавніми принципами і людьми старих правил. Маршали імперії зробилися маршалами Франції; з мундирами наполеонівської гвардії змішалися мундири особистої охорони короля і «червоних» королівських гвардійців, зшиті точно за старовинними зразками; командир особистої охорони короля старий герцог д’Авре, у пудреному парику, з тремтячою головою, прогулювався, спираючись на чорну палицю, в товаристві кульгавого маршала Віктора, скаліченого під прапором Бонапарта; герцог де Муші, який зроду не підходив до гармати, гордо крокував до служби Божої пліч-о-пліч з пораненим маршалом Удіно; замок Тюїльрі, що мав за Наполеона такий охайний і військовий вигляд, наповнився замість запаху пороху пахощами вишуканих страв: панове камер-юнкери, мундкохи, мундшенки і гардеробмейстери повернули апартаментам домашній вигляд. На вулицях з’явилися дряхлі емігранти, чиї манери й убрання давним-давно вийшли з моди, – люди, без сумніву, поважні, але так само чужі сучасному натовпу, як республіканські полководці солдатам Наполеона. Дами, що блищали при дворі імператора, протегували матронам із Сен-Жерменського передмістя і посвячували їх у таємниці палацу. Прибували депутації з Бордо з пов’язками на рукавах, приходили вандейські капітани в капелюхах а la Ларошжаклен. Усі ці несхожі особи зберігали свої почуття і думки, звички і звичаї. Свобода, що становила суть цієї епохи, дозволяла вживатися речам, на перший погляд геть несумісним; але не кожен умів упізнати цю свободу в убраннях стародавньої монархії та імперського деспотизму. До того ж майже ніхто не знав до ладу конституційної мови; роялісти припускалися грубих помилок, розмірковуючи про Хартію; прихильники Імперії розумілися на ній ще менше; члени Конвенту, що встигли за Наполеона стати графами, баронами і сенаторами, а за Людовіка XVIII – перами, то пригадували напівзабутий республіканський діалект, то вдавалися до вивченої ними до тонкощів мови абсолютизму. Генерал-лейтенанти вважали за честь вартувати зайців на королівській службі. Ад’ютанти останнього військового диктатора почали розводитись про непорушну свободу народів, а царевбивці – відстоювати святість спадкового права на престол.

Метаморфози ці були б огидні, якби вони не пояснювалися великою мірою гнучкістю французького розуму. Афінський народ сам керував своєю державою; оратори на площі розпалювали його пристрасті; владущий натовп становили скульптори, художники, ремісники, глядачі промов і слухачі діянь, як говорить Фукідід. Але коли указ, поганий він чи хороший, було ухвалено, хто виступав з цього нерозумного і недосвідченого натовпу, щоб виконати його? Сократ, Фокіон, Перикл, Алківіад.

Чи роялісти винні в Реставрації, як вважається нині? Жодним чином: не будемо ж ми стверджувати, що жменька легітимістів, вимахуючи хусточками і причепивши до капелюхів стрічки, взяті у дружин, реставрувала, проти волі невтішного тридцятимільйонного народу, ненависну королівську владу? Так, переважна більшість французів раділи, але більшість цю становили зовсім не легітимісти у вузькому розумінні слова, тобто зовсім не переконані поборники старої монархії. До цього натовпу входили люди найрізноманітніших поглядів; усі вони, радіючи звільненню від тирана і почуваючи до нього ненависть, винили у своїх нещастях Наполеона: цим і пояснюється успіх моєї брошури. Чи багато можна було налічити справжніх аристократів, що відкрито сповідували вірність королю? Пани Матьє і Адрієн де Монморансі, пани де Поліньяки, що вирвалися з в’язниці, пан Алексіс де Ноай, пан Состен де Ларошфуко. Хіба могли ці сім чи вісім людей, невідомих народу, повести за собою цілу націю?