Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Імператор написав генералові Далему, командувачу французького гарнізону, листа з проханням довести до відома мешканців Ельби, що він обрав їх острів місцем свого перебування через м’якість звичаїв і клімату. Він зійшов на землю в Порто-Феррайо під вітальні залпи англійського фрегата і берегових батарей. Звідти у супроводі парафіян він попрямував до церкви, де було виконано Те Deum. Церемонією розпоряджався церковний сторож, маленький товстопузий чоловічок. З церкви Наполеона відвели до мерії, де йому вже приготували помешкання. Під радісне пілікання трьох скрипок і двох басів винесли новий прапор імператора – на білому полі червона смуга з трьома золотими бджолами. Трон, поспіхом споруджений у бальній залі, був оздоблений позолоченим папером і яскраво-червоним шматтям. Природжений комедіант, бранець був задоволений усім цим балаганом: Наполеон тішився церковними ритуалами, як тішився колись старовинними придворними забавами в своїх тюїльрійських покоях, звідки задля урізноманітнення вирушав час від часу вбивати людей. Він завів собі почет: складався він з чотирьох камергерів, трьох ад’ютантів та двох гоффур’єрів. Він оголосив, що прийматиме дам двічі на тиждень, о восьмій вечора. Він справив бал. Він відібрав в артилеристів відведену їм будівлю і влаштував там свою резиденцію. Все життя Бонапарт черпав силу з двох джерел, що породили його, – демократії і королівської влади; могутність йому давали народні маси, висоту становища – геній, тому він легко переходив з площі до тронної зали, міняв товариство королів і королев, які товпилися навколо нього в Ерфурті, на товариство булочників і торговців маслом, які танцювали в його порто-феррайському сараї. З монархами він тримався як простолюдин, з простолюдинами – як монарх. О п’ятій ранку, в шовкових панчохах і черевиках з пряжками, він віддавав на Ельбі накази каменярам.

Влаштувавшись у своїх нових володіннях, багатих на залізо з часів Верґілія, що описав insula inexhaustis Chalybum generosa metallis [62], Бонапарт не забув учинених йому образ; він не відмовився від думки розірвати свій саван, але йому було на руку прикидатися мертвим і лише зрідка мелькати привидом біля власного надгробка. Ось чому про людське око він поспішив заглибитися в залізні і магнітні копальні; імператора можна було прийняти за відставного гірничого інспектора колишньої імперії. Він шкодував про те, що колись пустив дохід від копальні Іллюа на утримання ордену Почесного легіону; тепер він визнав, що 500 000 франків потрібніші гренадерам, ніж политі кров’ю нагрудні хрести. «Про що я тільки думав, – говорив він. – Утім, кілька інших моїх указів не поступаються за дурістю цьому». Він уклав торговий договір з Ліворно і мав намір укласти ще один з Генуєю. Поки те та се, він проклав п’ять чи шість туазів нової дороги і, подібно до Дідони, що окреслила межі Карфагена, визначив місце, де виростуть нові міста. Філософ, який розчарувався в мирській славі, він заявив, що відтепер обирає для себе життя англійського мирового судді: та все ж, коли з вершини невеликого пагорба поблизу Порто-Феррайо він побачив море, що з усіх боків билося об скелі, у нього вихопилося: «Чорт побери! Треба визнати, острів мій невеликий». Усі його володіння можна було об’їхати за кілька годин; він захотів приєднати до них кам’янистий острівець під назвою П’яноза . «У Європі, – мовив завойовник зі сміхом, – вирішать, що я знову взявся за старе». Союзники на посміх залишили йому чотири сотні солдатів; їх йому вистачило з лишком, щоб покликати під свої прапори всю французьку армію.

Присутність Наполеона поблизу берегів Італії, що бачила його перші кроки до слави і зберігала пам’ять про нього, була джерелом загального збудження. По сусідству правив Мюрат; друзі таємно чи явно відвідували Наполеона у вигнанні; побували в нього мати і сестра, принцеса Поліна; незабаром чекали прибуття Марії-Луїзи із сином. Жінка з дитиною і справді приїхала; під покровом найглибшої таємниці її було відправлено на відлюдну віллу в найвіддаленішому куточку острова: на землі Огігії Каліпсо говорила Одіссею про свою любов, а він, не слухаючи, вигадував способи перемогти суперників. Перепочивши день, північний лебідь і його дитина знову рушила у плавання, і незабаром їх білий ялик досяг Байських миртів.

Якби ми були менш довірливі, ми швидше розпізнали б наближення катастрофи. Дуже близький був Бонапарт до своєї колиски і до підкорених ним земель; щоб живцем поховати його, потрібний був острів десь далі, загублений серед морських просторів. Незбагненно, як могли союзники сподіватися, що зуміють дати Наполеону науку вигнання на берегах Ельби: невже вони не розуміли, що, зважаючи на Апенніни, вдихаючи пороховий гар Монтенотто, Арколе і Маренго, поблизу Венеції, Рима і Неаполя, трьох прекрасних своїх бранців, він не встоїть перед могутньою спокусою? Невже вони забули, що він схвилював спокій багатьох країн і всюди залишив прихильників і боржників, готових стати його спільниками. Неласка долі і жага помсти розпалювали його честолюбство, уражене, але незломлене: коли князь пітьми побачив на краю створеного всесвіту людину і світ, він присягнувся знищити їх.