Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

У Будинку інвалідів він зустрів покалічених солдатів – тих самих, що розбили його армію під Аустерліцом; вони похмуро мовчали, лише стукіт дерев’янок, що замінювали їм ноги, лунав пустельними дворами й оголеним храмом; зворушений цим голосом відваги, Олександр наказав прислати в подарунок інвалідам з десяток російських гармат.

Йому запропонували змінити назву Аустерліцького мосту. «Ні, – відповів він, – досить того, що я пройшов по цьому мосту разом з моєю армією».

Олександр був спокійний і засмучений; він прогулювався Парижем верхи або пішки, запросто, без почту. З виглядом людини, здивованої власним тріумфом, він обводив юрбу поглядом мало не розчуленим, ніби визнаючи її перевагу: можна було подумати, що перед нами варвар, знічений, немов римлянин серед афінян. Можливо, проте, він згадував у ці хвилини, що ці французи перед ним побували в його спаленій столиці, а нині його солдати в свою чергу оволоділи Парижем, де ще можна було б розшукати згаслі смолоскипи з тих, що знищили, але звільнили Москву. Як, мабуть, уразила його благочестивий розум ця мінливість долі, ця спільність лих, що спіткали царів і народи.

Що ж робив тим часом полководець, який виграв Бородінську битву? Дізнавшись про рішення Олександра, він наказав майору артилерії Маяру де Лескуру підірвати Гренельський пороховий погріб: Ростопчин підпалив Москву, проте спершу він дочекався, щоб мешканці столиці покинули її. Наполеон повернувся у Фонтенбло, а потім рушив у Віллежюїф; звідти він оглянув Париж, що його охороняли чужоземні солдати; завойовникові згадалися дні, коли його гренадери несли варту на підступах до Берліна, Москви та Відня.

Події тьмяніють перед іншими подіями, що приходять їм на зміну: якою жалюгідною здається нам нині скорбота Генріха IV, який повертається у Фонтенбло з Віллежюїфа, де він дізнався про смерть Габріелі! Повернувся у Фонтенбло і Бонапарт; самотність імператора була порушена лише спогадом про його найяснішу жертву: бранець миру щойно покинув замок, віддавши його бранцю війни, бо « нещастя не зволікає».

Регентська рада перебралася до Блуа. Бонапарт наказав імператриці з римським королем покинути Париж, бо, сказав він, швидше вони опиняться на дні Сени, ніж будуть з тріумфом відправлені до Відня; проте Жозефу він звелів залишитися в столиці. Братова втеча розлютила його, і він поклав на колишнього короля Іспанії провину за все, що відбувається. Метушня відступу зібрала в Блуа міністрів Наполеона, його братів, дружину з сином і членів регентської ради: всюди виднілися обози, скрині, екіпажі; навіть королівські карети опинилися тут і по розмоклій від бездоріжжя землі провінції Бос потяглися до Шамбора, єдиного клаптика французької землі, залишеного у володіння спадкоємцю Людовіка XIV. Деякі міністри і в Блуа не відчували себе в безпеці і не заспокоїлися до того часу, поки не дісталися до Бретані; інша річ – Камбасерес, що снував у портшезі крутими вуличками Блуа. Ходили різні чутки; подейкували про два табори і про загальну рекрутську повинність. Протягом кількох днів ніхто в Блуа не знав, що відбувається в Парижі; туман розвіявся лише після прибуття ломовика, на чиєму пропуску стояв підпис Сакена . Незабаром на заїжджому дворі «Галера» оселився російський генерал Шувалов: одразу ж до нього хмарою посунули за пропусками вельможі, які жадали тікати світ за очі. Втім, перш ніж покинути Блуа, кожен з них не забув прихопити з каси регентської ради гроші на дорожні витрати і залишок утримання: в одній руці вони стискали перепустки, в іншій гроші, та при цьому не забували запевнити тимчасовий уряд у своїй благонадійності – одне слово, голови не втрачали. Імператриця-мати та її брат, кардинал Феш, відбули до Рима. Князь Естергазі, посланець Франца II, приїхав по Марію Луїзу та її сина. Жозеф і Жером сховалися у Швейцарії; їх спроби вмовити імператрицю поїхати за ними успіхом не увінчалися. Марія Луїза поспішила повернутися до батька: не вельми прихильна до Бонапарта, вона була рада позбутися подвійної тиранії чоловіка і володаря і невдовзі утішилась. Рік по тому Бонапарт примусив Бурбонів так само безладно втікати, але вони не мали за плечима чотирнадцяти років нечуваного розкошування і, оскільки кінець їх довгим лихим пригодам прийшов зовсім недавно, не встигли ще звикнути до благоденства на троні.