Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Один тільки Володийовський, що не вдався зростом, страждав серед загального пожвавлення, а коли Скшетуський спробував його підбадьорити, відповів:

– Тобі добре! Варто тобі захотіти, й Ануся Борзобагата тут як тут буде. Дуже вже вона прихильно тебе весь час згадувала; я подумав було, щоб ревнощі в Биховці excitare, [45]але тепер бачу, що його задумала вона до петлі довести й тільки до тебе одного, напевно, ніжний у серці сентимент має.

– І до чого тут Ануся! Можеш до неї знову клинці підбивати – non prohibeo. [46]Та про князівну Анну й думати кинь, бо це все одно, що жар-птицю в гнізді шапкою накрити.

– Ох, знаю, знаю, що вона жар-птиця, і від туги тому померти, як видно, судилося.

– Нічого, виживеш і відразу ж закохаєшся; тільки в князівну Барбару не здумай, тому що в тебе її з-під носа інший воєводич украде.

– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш споглядати таке дивне створіння, князівну Барбару, вигляд котрої навіть звіра дикого збентежити здатен?

– От тобі й на! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу я, що ти й без моїх порад утішишся, та повторюю: повернись до Анусі, позаяк із мого боку ніяких перешкод не буде.

Ануся про Володийовського, одначе, не думала. Зате інтригувала, дратувала і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після такої тривалої відсутності, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із наближеними офіцерами та дворянами приходив у вітальню княгині розважитися бесідою, Ануся, виглядаючи з-за спини своєї пані (княгиня була висока, а вона малесенька), свердлила своїми очима намісника, намагаючись угадати причину. Одначе погляд Скшетуського, а також і думки перебували бозна-де, а якщо погляд його і звертався до дівчини, то такий задумливий і відсутній, ніби поручик дивився не на ту, котрій свого часу співав:

«Що з ним?» – запитувала себе розбещена увагою улюблениця всього двору і, тупнувши маленькою ніжкою, приймала рішення в цій справі розібратися. Коли говорити по совісті, у Скшетуського вона закохана не була, одначе, звикнувши до поклоніння, не могла витерпіти байдужості до своєї особи і від злості готова була сама закохатися в нахабу.

І ось одного разу, поспішаючи з клубками пряжі до княгині, вона зштовхнулася зі Скшетуським, який виходив із розташованої поряд спальні князя. Ануся налетіла, як вихор, можна сказати навіть – зачепила його грудьми і, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:

– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродію!

– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum [47]і людей лякаю?

Дівчина, перебираючи пальцями вільної руки косу і переступаючи з ніжки на ніжку, опустила очі і, ніби розгубившись, із усмішкою відповіла:

– Ой ні! Це вже ні… зовсім ні… клянуся матусиним здоров’ям!

І вона швидко глянула на поручика, та відразу ж ізнов опустила очі.

– Може, ви, добродію, гніваєтеся на мене?

– Я? А хіба панну Анну мій гнів турбує?

– Турбує? Та ні! Теж мені турбота! Чи не думаєте ви, добродію, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язніший…

– Коли так, мені лишається тільки поступитися полем бою панові Биховцю та й зникнути геть з очей.

– А я хіба тримаю?

І Ануся загородила дорогу.

– Так ви, добродію, із Криму повернулися? – запитала вона.

– Із Криму.

– А що ви, ваша милість, звідти привезли?

– Пана Підбийп’ятку. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже приємний і достойний кавалер.

– Вже напевне приємніший вашої милості. А чого він сюди приїхав?

– Щоби панні було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, і навіть панна Анна з носом залишиться.

– Це ж чому він неприступний?

– А тому, що не має права одружуватись.

– Та мені що до цього? А чому він не має права одружуватись?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, та сказав дуже голосно й чітко:

– Через те, що поклявся залишатись у непорочності.

– От і нерозумно, добродію! – вигукнула Ануся і миттю випурхнула, наче наполохана пташка.

Однак уже ввечері вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зібралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом панові Бодзінському. Наш литвин, ретельно одягнений у білий атласний жупан і темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що біля кульші його замість катівського Зірвиглавця висіла легка крива шабля в позолочених піхвах.