Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Але потім пішли рясні передвесняні дощі. Солониця зробилася болотом, із дому не можна було й носа вистромити, тож намісник і тої втіхи, що знаходив у самотніх прогулянках, був позбавлений. Тим часом тривога його зростала, і не без підстав. Спершу він вважав, що Курцевичиха з Оленою, якщо княгині вдасться відіслати Богуна, зразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Від дощів зіпсувалися шляхи, степ на декілька верст обабіч Сули стояв величезною нездоланною трясовиною, й залишалося ждати, коли весняне жарке сонце випарує вологу і сирість. Увесь цей час Олена змушена була перебувати під наглядом, котрому Скшетуський не довіряв, серед людей неотесаних, диких норовом і неприязно налаштованих до Скшетуського. Щоправда, заради власного блага не будуть вони порушувати слова, бо виходу в них немає; та хто може знати, що їм спаде на думку, на що вони відважаться, а тим паче під тиском грізного отамана, котрого, як видно, вони й любили, й напевне боялися. Він легко міг примусити їх віддати дівчину; такі випадки були нерідко. Саме так побратим нещасного Наливайка Лобода свого часу примусив пані Поплинську віддати йому за дружину вихованку, хоча дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні багатства Богуна, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити. А потім що? «Потім, – думав пан Скшетуський, – мені глумливо повідомлять, що «справу зроблено», а самі втечуть куди-небудь у литовські чи мазовецькі пущі, де до них навіть могутня княжа рука не досягне». Від таких думок Скшетуського тіпало, мов у лихоманці, він рвався, ніби вовк на ланцюгу, жалкував, що зв’язав себе лицарським словом, і не знав, як учинити. А був він людиною, що неохоче дозволяла випадкові владарювати над собою. Натурі його властиві були підприємливість і енергійність. Він не ждав подарунків від долі, але волів брати долю за комір, змушуючи її складатися щасливо, – так що було йому важче, ніж будь-кому іншому, сидіти в Лубнах склавши руки.

І він вирішив діяти. Був у нього в слугуванні Редзян, дрібномаєтний шляхтич із Підляшшя, шістнадцяти літ, хитрун яких пошукати, з котрим ніхто з людей бувалих у порівняння йти не міг; його ото Скшетуський і вирішив послати до Олени, аби рознюхав що і як. Уже закінчився лютий, дощі припинилися, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали б трохи підсохнути. Отож Редзян готувався в дорогу. Скшетуський забезпечив його листом, папером, перами і склянкою чорнила, яке звелів берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що цього товару в Розлогах не знайти. Хлопчині було звелено, щоб не відкривався, від кого приїхав, щоб говорив, що в Чигирин прямує, а сам уважно б до всього придивлявся і, головне, як слід вивідав би все про Богуна – де, мовляв, той перебуває та що поробляє. Редзянові двічі повторювати було не треба, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.

Для пана Скшетуського потяглися довгі дні очікування. Щоб якось згаяти час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим майстром цієї справи, або метав у перстень джирид. Іще сталася в Лубнах подія, що мало не коштувала намісникові життя. А було так: ведмідь, зірвавшись на замковому подвір’ї з ланцюга, дряпнув двох конюших, злякав коней пана комісара Хлєбовського, а потім кинувся на намісника, що саме прямував із цейхгаузу до князя, без шаблі, при собі маючи тільки легкий чекан із мідним оголів’ям. Не уникнути б наміснику вірної загибелі, коли б не пан Лонгин, який, побачивши з цейхгаузу, що відбувається, схопив свій Зірвиглавець і прибіг на допомогу. Пан Лонгин безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовійка, бо на очах у всього двору одним махом одітнув ведмедеві голову разом з лапою, цьому підтвердженню надзвичайної сили дивувався з вікна сам князь, який запросив затим пана Лонгина в покої княгині, де Ануся Борзобагата так спокушала того своїми оченятами, що назавтра литвин змушений був піти до сповіді, а наступні три дні в замку не показувався, позаяк палкою молитвою відганяв усі звади.

Минуло днів десять, а Редзян не повертався. Наш пан Ян від очікування сильно схуд і так потемнів з лиця, що Ануся намагалася навіть довідатися через посередників, що з ним скоїлося, а Карбоні, лікар княжий, прописав йому якесь зілля від меланхолії. Та інше зілля було йому потрібне, тому що день і ніч думав він про свою князівну, все чіткіше розуміючи, що не якимось пустим почуттям переповнене його серце, а великою любов’ю, котру слід вдовольнити, інакше груди людські, як крихка посудина, розірватися можуть.