Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Легко собі уявити радість пана Яна, коли одного чудового дня з самого ранку на його квартиру з’явився Редзян, забруднений, утомлений, схудлий, але веселий і з написаною на лиці доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, схопив його за плечі й вигукнув:

– Листи є?

– Є, пане. Ось вони.

Намісник вихопив листа й почав читати. Всі ці довгі дні він сумнівався, чи привезе йому навіть при найсприятливіших обставинах Редзян листа, тому що не знав, чи вміє Олена писати. Українна прекрасна стать нічому не вчилась, а Олена виховувалася до того ж серед людей темних. Однак іще батько, мабуть, навчив її цьому мистецтву, бо написала вона великого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, не вміючи висловитися пишно й риторично, бідолашка написала від щирого серця таке:

«Уже я вас ніколи не позабуду, скоріше ви мене спершу, бо чула я, що трапляються поміж вами вітрогони. Та раз ви козачка нароком за стільки верст прислали, то, видно, люба я вам, як і ви мені, за що серцем вдячним і дякую. Не подумайте також, добродію, що це буде супроти скромності моєї так вам про цю любов писати, але ж ліпше вже правду сказати, ніж збрехати або таїтися, раз насправді в серці інше. Випитувала я ще його милість Редзяна, що ви в Лубнах поробляєте і які великодвірські звичаї, а коли він мені про красу та дорідність тамтешніх дам розповідав, я просто слізьми від великої печалі залилася…»

Тут намісник перервав читання й запитав Редзяна:

– Що ж це ти, дурню, розповідав?

– Все як треба, пане! – відповів Редзян.

Намісник продовжував читати:

«…бо куди мені, сільській, рівнятися з ними. Та сказав мені ще козачок, що ви, ваша милість, ні на яку й дивитися не хочете…»

– Оце добре сказав! – зауважив намісник.

Редзян, по правді кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа не вголос, але зробив розумне обличчя і багатозначно кахикнув. Скшетуський же читав далі:

«…і зразу я втішилася, благаючи Бога, щоб він і надалі вас у такій прихильності до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милістю скучила, як за батьком-матір’ю, адже мені, сироті, сумно на світі, але не з вами, добродію… Бачить Бог, що серце моє чисте, а простоту мою не засуджуйте, ви мені її вибачити мусите…»

Далі прекрасна князівна повідомляла, що вирушать вони з тіткою до Лубен, як тільки дороги зробляться кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, позаяк із Чигирина доходять звістки про якісь козацькі смути, так що вона жде тільки повернення молодих князів, які до Богуслава на кінський ярмарок поїхали.

«Ви чаклун просто справжній, – писала далі Олена, – якщо навіть і тітку на свій бік залучити зуміли…»

Намісник посміхнувся, згадавши чаклунство, котре схилило на його бік цю саму тітку. А лист закінчувався запевненнями у вічній і вірній любові, що її майбутня дружина до майбутнього чоловіка почувати зобов’язана, і видно було, що писався він дійсно від щирого серця, через те, мабуть, намісник читав листа від початку й до кінця разів десять, повторюючи в глибині душі: «Дівице моя мила! Нехай же і Господь мене покине, якщо я відцураюся від тебе коли-небудь».

Потім він почав розпитувати Редзяна.

Спритний слуга зробив докладний звіт про поїздку. Приймали його поштиво. Стара княгиня випитувала його про намісника, а дізнавшись, що Скшетуський – лицар щонайперший і довірений у князя, та до того ж і людина маєтна, зовсім зраділа.

– Вона мене ще запитувала, – сказав Редзян, – чи завжди його милість слова дотримує, коли щось обіцяє, а я їй на те: «Ласкава пані! Коли б цього коника, на якому я приїхав, було мені обіцяно, я б не сумнівався, що він моїм і буде…»

– Ох, шалапут! – сказав намісник. – Але якщо вже ти так за мене поручився, можеш конем володіти. Значить, ти не видавав себе за іншого, а зразу відкрився, що від мене?

– Відкрився, побачивши, що можна, і зразу мене ще ліпше прийняли, а особливо панна, котра така прекрасна, що іншої такої на всім світі не знайти. Як довідалася, що я від вашої милості приїхав, так просто й не знала, де мене посадити, і, коли б не піст, купався б я, наче сир у маслі. А коли читала листа, то слізьми щасливими його обливала.

Намісник од радості позабував усі слова і тільки через деякий час запитав:

– Про Богуна нічого не довідався?

– Не з руки мені було в панни чи в пані про те запитувати, та я коротко зійшовся зі старим татарином Чехлою, котрий хоч і бусурман, але слуга панні вірний. Він мені розповів, що спершу всі вони досадували на вашу милість, і дуже, та потім схаменулись, особливо коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – байки.