Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Дикій землі і диким жителям її саме така рука була й потрібна, адже з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший народ: ішли поселенці, приваблювані наділом і родючістю землі, селяни-втікачі з усієї Речі Посполитої, злочинці, що вирвались із в’язниць, словом, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis». [44]Тримати їх у шорах, перетворити на мирних поселенців і прищепити смак до осілого життя тільки й міг такий лев, од рику якого все тремтіло.

Пан Лонгинус Підбийп’ятка, вперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам не повірив. Стільки наслухавшись про його славу, він уявляв князя таким собі велетнем, що статтю звичайних людей переважає, а князь виявився зросту скоріше низького й досить худорлявий. Він був іще молодий, маючи всього-на-всього тридцять шість років, одначе на лице його вже ліг відбиток ратних трудів. Наскільки в Лубнах жив він по-королівському, настільки під час вилазок і походів ділив знегоди простого жовніра: їв чорний хліб і спав, постеливши на землі повсть; і якщо більшість життя його минала саме в ратних трудах, то вони й відбилися на його образі. В усякому разі, на перший погляд було зрозуміло, що це зовнішність людини надзвичайної. В ній відчувалися залізна, незламна воля й величність, перед якою всяк змушений був схилити голову. Ясно було, що людина ця знає і свою силу, і свою величність, і, якщо покласти завтра на нього корону, він не здивується і не зігнеться під її вагою. Очі у князя були великі, спокійні, можна сказати навіть, приємні, та здавалося, що дрімають у них громи, і всяк знав – горе тим, хто ці громи розбудить. Між іншим, ніхто не міг витримати спокійного блиску цього погляду, і, траплялося, посли чи бувалі придворні, з’явившись перед очі Яреми, губилися й вагалися слово сказати. І був він на своїм Задніпров’ї справжнім королем. Із канцелярії його йшли привілеї та жалувані грамоти: «Ми, Божою милістю князь і володар…», і т. ін. Небагатьох теж і воєвод ясновельможних вважав він рівними собі. Князі, що походили від давніх могутніх родів, служили в нього у маршалках. Узяти хоча б батька Олени, Василя Булигу-Курцевича, родовід котрого, як згадувалося вище, вівся від Коріата, а насправді від самого Рюрика.

Було в князі Яремі щось, що, незважаючи на властиву йому доброзичливість, примушувало людей залишатися на відстані. Прихильний усім серцем до жовнірів, він тримався з ними по-свійськи, з ним же бути запанібрата ніхто не смів. І все ж таки лицарство, якби він наказав кинутися верхи з дніпровських круч, зробило б це, не роздумуючи.

Від матері-волошки отримав у спадок він білість шкіри, схожу на білість розпеченого заліза, що пашіє жаром, і чорне, як воронове крило, волосся, котре, по всій майже голові поголене, буйно спадало на чоло і, обстрижене над бровами, наполовину лоб закривало. Одягався він у польські строї, та про одяг не дуже дбав і тільки у великі свята одягався в пишні шати, весь тоді сяючи золотом і коштовностями. Пан Лонгин кількома днями по тому був присутнім на таких урочистостях. Князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися в так званій блакитній залі, бо на стелі її звід небесний купно із зірками пензлем гданьщанина Хелма було зображено. Князь зазвичай сидів під балдахіном із оксамиту й горностаїв на високім стільці, що нагадував трон, підніжжя якого було окуте позолоченим металом. Позаду князя стояли ксьондз Муховецький, секретар, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Маскевич, затим пажі та дванадцять одягнених на іспанський манер драбантів із алебардами; зала ж була переповнена лицарством у пишних шатах і уборах. Пан Розван від імені господаря прохав князя впливом своїм та іменем своїм, що наводить страх, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, що ними вони щороку страшенних збитків і спустошень завдавали; на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки, мовляв, не дуже-то й самому ханові покірні, але все-таки, позаяк у квітні очікується Чауш-мурза, ханський посол, то через нього й буде передано хану відповідний запит стосовно волоських кривд. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє посольство та подорож, а також про все, що чув про Хмельницького та втечу останнього на Січ. Князь ухвалив рішення перевести кілька полків поближче до Кодака, та особливого значення справі цій не надав. А оскільки ніщо, здавалося, не загрожувало спокою та могутності задніпровської держави, в Лубнах почалися святкування й веселощі як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що панове Бодзінський і Ляссота врочисто попрохали від імені воєводського сина Пшиємського руку старшої князівни Анни, й на це прохання отримали й від князя, й від княгині Гризельди відповідь сприятливу.