Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Ви, ваша милість, у це не встрявайте, – крикнула княгиня. – Не ваше це діло. Як нам бути накажете? Скільки у вас, добродію, жовнірів проти півтораста його козаків? Чи захистите нас? Чи захистите хоч Олену, котру він силою умкнути готовий? Не вашої милості це справа. Їдьте собі в Лубни, а що ми будемо робити – це знати нам, тільки б ми вам Олену приправили.

– Робіть, як хочете. Одне тільки скажу: якщо тут князівні яка кривда буде – горе вам!

– Не говоріть же з нами так, не виводьте ви нас із себе.

– А хіба не ви над нею насильство вчинити хотіли, та й тепер, продаючи її за Розлоги, вам і на думку не спало запитати – чи буде їй до душі моя персона?

– От і запитаємо при вас, – мовила княгиня, стримуючи гнів, що знову закипав, бо чудово вловлювала презирство у словах намісника.

Симеон пішов за Оленою і через деякий час із нею повернувся.

Серед громів і погроз, які, ніби відлуння бурі, що стихала, здавалося, стрясали ще повітря, серед насуплених цих брів, лютих поглядів і суворих облич прекрасний образ дівчини засяяв, наче сонце після бурі.

– Добродійко-панно! – похмуро сказала їй княгиня, вказуючи на Скшетуського. – Коли ваше на те бажання, то ось він, ваш майбутній чоловік.

Олена побіліла мов крейда, з криком затулила очі руками, а потім несподівано простягла долоні до Скшетуського.

– Чи правда це? – прошепотіла вона в захваті.

Годину по тому ескорт посла і загін намісника непоспіхом ішли лісовою дорогою в напрямі до Лубен. Скшетуський із паном Лонгином Підбийп’яткою їхали на чолі, за ними довгою вервечкою тяглися посольські повози. Намісник цілком був заглиблений у печаль та роздуми, коли вирвали його раптом із них обірвані слова пісні:

У глибині лісу на вузькій наїждженій селянами стежці показався Богун. Кінь його був у милі та грязюці.

Видно, козак за звичкою своєю кинувся в степи та хащі, захмеліти від вітру, загубитися та забутися в просторах і те, від чого душа боліла, перебути.

Тепер він повертався в Розлоги.

Дивлячись на чудову цю, воістину лицарську постать, що майнула вдалині й одразу ж пропала, пан Скшетуський на мить замислився й пробурмотів:

– Та вже ж… щастя, що він когось на її очах розполовинив…

Але тут ніби співчуття стиснуло серце, ніби стало йому Богуна жаль, але ще більше пожалкував він, що, пов’язаний даним княгині словом, не міг зразу ж, не гаючись погнати коня вслід козакові й сказати: «Ми кохаємо одну, а значить, один із нас на світі зайвий! Діставай, козаче, шаблю!»

Прибувши до Лубен, пан Скшетуський князя не застав, через те що той до пана Суфчинського, старого свого дворянина, в Сенчу поїхав. Із князем відбули княгиня, обидві панни Збаразькі та багато осіб, які перебували при дворі. В Сенчу негайно дано було знати про повернення намісника з Криму і прибуття посла. Тим часом знайомі та побратими радісно вітали Скшетуського після тривалої розлуки, а більше інших пан Володийовський, котрий після їхнього чергового поєдинку зробився найближчим другом намісника. Кавалер цей відзначався тим, що постійно бував закоханим. Переконавшись у підступності Анусі Борзобагатої, він звернув своє серце до Анелі Ленської, теж панни із фрауціммера, але, коли й вона буквально місяць тому обвінчалася з паном Станішевським, Володийовський, аби втішитися, заходився зітхати по старшій князівні Збаразькій – Анні, племінниці князя Вишневецького.

Та ба, він і сам розумів, що, так високо замахнувшись, не міг і найменшої мати надії, тим паче що від імені пана Пшиємського, сина ленчицького воєводи, вже заявилися сватати князівну пан Бодзінський і пан Ляссота. Тому злощасний Володийовський повідомив нашому намісникові нові свої прикрощі, відкриваючи йому придворні справи і таємниці, що останній вислуховував краєм вуха, маючи думки і серце зайняті іншим. Якби не душевне збентеження це, любові, хоч і взаємній, завжди супутне, Скшетуський був би цілком щасливий, після тривалої відсутності повернувшись до Лубен, де його оточили друзі й веремія звичного з давніх літ жовнірського життя. Лубни, як княжий замок-резиденція і пишнотою своєю не поступаючись будь-яким резиденціям «королят», вирізнялися все ж тим, що життя тут було суворим, майже похідним. Хто не знав тутешніх порядків і звичаїв, той, приїхавши навіть найспокійнішої пори, міг подумати, що тут до якоїсь воєнної кампанії готуються. Жовнір переважав тут числом над дворянином, залізу віддавалась перевага перед золотом, голос бівуачних сурем визнавався важливішим за галас бенкетів і розваг. Всюди панував зразковий порядок і не відома ніде більш дисципліна; всюди без ліку було лицарства, приписаного до різних корогов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських і волоських, у котрих служило не тільки Задніпров’я, але й охочекомонна шляхта зі всіх кінців Речі Посполитої. Усяк, хто прагнув пройти істинно лицарський вишкіл, поривався в Лубни; отож поряд із русинами були тут і мазури, і литва, і малополяни, і навіть – що зовсім уже дивно – пруссаки. Піхотні регіменти й артилерія, що інакше називалася «вогневий люд», сформовані були здебільшого з найдосвідченіших німців, найнятих за високу платню; у драгунах служили, як правило, місцеві. Литва – в татарських корогвах. Малополяни записувалися найохочіше під панцирні знамена. Князь не дозволяв лицарству байдикувати; у таборі не припинявся постійний рух. Одні полки вирушали змінити гарнізони в фортецях і на заставах, інші поверталися до Лубен; цілісінькі дні тривали навчання та муштра. Час від часу, хоча від татар невпокою не очікувалося, князь здійснював далекі вилазки в глухі степи й пустелі, щоби привчити жовнірів до походів і, діставшись туди, де ще досі ніхто не бував, рознести славу імені свого. Минулої осені, приміром, рухаючись по лівому березі Дніпра, пройшов він аж до Кодака, де пан Гродзіцький, начальник тамтешнього гарнізону, приймав його, як удільного монарха; потім пішов уздовж порогів до самої Хортиці, а на Кичкасовому урочищі звелів купу величезну каміння насипати на пам’ять і на знак того, що цією дорогою жоден іще володар не забивався так далеко. [38]