Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Скшетуський.

– Чи не Ян?

– Ян.

– Поручик князя воєводи руського?

– Так точно.

Ксьондз підвів до небес зморшкувате лице і знову заглибився в молитву, а потім промовив:

– Славімо ім’я Господа нашого, бо несповідимі шляхи, якими Він веде людину до спокою та щастя. Амінь. Я цього лицаря знаю.

Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі кинув погляд на ксьондза, але обличчя того, весь вигляд і голос були йому зовсім не знайомі.

– Виходить, ви одні з усього війська взялися пройти через ворожий табір? – запитав його ксьондз.

– Переді мною намагавсь один шляхетний лицар, але загинув, – відповів Скшетуський.

– Тим більша ваша заслуга, коли після такого наважилися піти. Судячи з вигляду вашого, страшний ви шлях подолали. Господь оцінив принесену вами жертву, зворушений був молодістю і чеснотами вашими і не позбавив свого захисту.

Несподівано ксьондз звернувся до Яна Казимира.

– Милостивий королю, – сказав він, – значить, ви твердий у своєму рішенні йти князеві воєводі руському на поміч?

– Вашим молитвам, отче, – відповів король, – ввіряю батьківщину, себе і військо, бо знаю, що величезний ризик, але не можна дозволити, щоб князь-воєвода смерть знайшов у цій злощасній фортеці і з ним полягли такі лицарі, як цей, що сидить перед нами.

– Господь пошле нам вікторію! – вигукнуло кілька голосів.

Ксьондз здійняв руки до неба, і в залі запанувала тиша.

– Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti. [211]

– Амінь! – промовив король.

– Амінь! – повторили інші.

Спокій прийшов на зміну заклопотаності, що до цієї хвилини не сходила з обличчя Яна Казимира, лиш очі його світилися надзвичайним блиском. Між тими, що зібрались, затіялася неголосна розмова про майбутній похід – багато хто сумнівався, що король виступить негайно, – він же взяв зі столу шпагу і зробив знак Тизенгаузу, щоб той її йому причепив.

– Коли ваша королівська величність воліє виступити? – запитав канцлер.

– Бог дав погожу ніч, – відповів король, – коні не втомляться. – І додав, звертаючись до обозного стражника: – Накажіть сурмити похід, пане.

Стражник не гаючись вийшов із зали. Канцлер Оссолінський насмілився неголосно зауважити, що не всі ще до походу готові та що вози не відправити раніше настання дня, але король, не задумуючись, відповів:

– Кому вози дорожчі за батьківщину й монарха, той нехай залишається.

Зала почала порожніти. Всяк поспішав до своєї корогви, щоб людей «на ноги підняти» і спорядити в дорогу. У кімнаті залишилися тільки король, канцлер, ксьондз та Тизенгауз зі Скшетуським.

– Наймилостивіший государю, – сказав ксьондз, – що ми хотіли довідатися від цього лицаря, те довідалися. Треба йому дати спокій – він ледь на ногах тримається. Дозвольте, я візьму його до себе на квартиру – там і переночує.

– Гаразд, отче, – відповів король, – справедливі ваші слова. І нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, самому йому, боюся, не дійти. Ідіть, ідіть, друже любий, ніхто тут більше за вас не заслуговує на відпочинок. І пам’ятайте, я ваш боржник. Скоріше про себе, ніж про вас забуду!

Тизенгауз підхопив Скшетуського під руку, і вони вийшли. У сінях їм зустрівся староста жечицький, який підтримав лицаря, що похитувався, з другого боку; попереду йшов ксьондз, а перед ним слуга з ліхтарем. Але даремно світив слуга: ніч була ясна, тиха й тепла. Великий місяць, наче золотий ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинав гомін, скрип возів і голоси сурем, що грали побудку. Вдалині, перед костьолом, облитим місячним світлом, уже збиралися жовніри – кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипу возів домішувався брязкіт ланцюгів і глухий гуркіт гармат – і гомін усе голоснішав.

– Уже виходять! – сказав ксьондз.

– До Збаража… на поміч… – прошепотів Скшетуський.

І невідомо, чи то від радості, чи то від тяжкої втоми, а скоріше від усього разом, ослабнув зовсім, так що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.

Тим часом по дорозі до будинку ксьондза вони потрапили в юрбу жовнірів, які збиралися перед костьолом. Це були корогви Сапєги і піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли безладно, в деяких місцях збиваючись у купки, загороджуючи шлях тим, що йшли.

– З дороги! З дороги! – вигукував ксьондз.

– Це кому там звільняти дорогу?

– Лицареві зі Збаража!

– Привіт йому! Привіт! – закричало безліч голосів.

Одні розступалися негайно, інші, навпаки, намагалися підійти ближче, бажаючи подивитися на героя. І дивилися зі здивуванням на виснаженого обшарпанця, на страшне лице, осяяне місячним світлом, і, вражені, шепотіли: