Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Король і обоє вельмож дивилися на нього широко розплющеними очима. У цю хвилину двері відчинились і юрбою ввійшли сановники, військові та цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапєга, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною короля, витріщилися на прибулого, король же запитав:

– Хто ви?

Бідолаха розкрив було рота, спробував відповісти, але судома звела йому щелепу, підборіддя затремтіло, і він зумів прошепотіти лише:

– Зі… Збаража!

– Дайте йому вина! – пролунав чийсь голос.

Як оком змигнути подано було повний келих – незнайомий із зусиллям його спорожнив. Тим часом канцлер зняв із себе плащ, підбитий хутром, і накинув йому на плечі.

– Можете тепер говорити? – запитав король через деякий час.

– Можу, – трохи впевненіше відповів лицар.

– Хто ви?

– Ян Скшетуський… гусарський поручик…

– У чиїй службі?

– Руського воєводи.

Шепіт пробіг по залі.

– Що у вас? Що чутно? – з гарячковою квапливістю запитував король.

– Лихо… голод… суцільні могили…

Король затулив очі рукою.

– Господи Ісусе! Господи Ісусе! – тихо повторював він.

Потім продовжив розпитування:

– Довго ще зможете протриматися?

– Пороху немає. Ворог біля самих валів…

– Багато його?

– Хмельницький… Хан із всіма ордами.

– І хан там?

– Так…

Настало глухе мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була на всіх обличчях.

– Як же ви вистояли? – запитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, немов нових набув сил, гордовитий вираз блиснув на його лиці, й він відповів із несподіваною силою в голосі:

– Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних боїв у полі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Несподівано король розправив плечі і струснув перукою, немов лев гривою; на жовтуватому його лиці проступив рум’янець, очі заблищали.

– О Господи! – закричав він. – Досить із мене цих порад, цього тупцювання на місці – нічого більше зволікати! Є хан чи немає, зібралось чи не зібралось ополчення – досить, клянуся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

– На Збараж! На Збараж! – повторило кілька рішучих голосів.

Обличчя прибулого просяяло, як ясний світанок.

– Милостивий королю, государю мій! – сказав він. – З вами на життя і на смерть!..

Од цих слів як віск розтануло шляхетне монарше серце, і, не гидуючи відразливим обличчям лицаря, він обхопив його голову обома руками і мовив:

– Ви мені миліші за тих, що в атласах. Господи! За менші заслуги деякі одержують староства… Знайте, подвиг ваш не залишиться без нагороди. І не сперечайтеся! Я боржник ваш!

Й інші слідом за королем негайно почали вигукувати:

– Не було ще лицаря відважнішого!

– Цьому й серед збаразьких не знайдеться рівних!

– Славу безсмертну ви здобули!

– Як же між татар і козаків зуміли пробратися?…

– У болотах ховався, в очеретах, лісом ішов… блукав… без їжі…

– Нагодувати його! – крикнув король.

– Нагодувати! – повторили інші.

– Одягти його!

– Завтра матимете коня та одяг, – сказав король. – Ні в чому не буде у вас потреби.

Наслідуючи приклад короля, всі навперебій заходилися звеличувати лицаря. Знову на нього посипалися запитання, на які він відповідав через силу, тому що все більшу почував слабкість і ледве не непритомнів. Принесли їжу; в ту ж хвилину ввійшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.

Вельможі розступилися: ксьондз був дуже вчений, шанований, і слово його для короля значило навряд чи не більше, ніж слово канцлера, а з амвона, бувало, він таких справ торкався, про які й на сеймі насмілювався говорити не кожен. Його негайно обступили з усіх боків і почали розповідати, що зі Збаража прийшов лицар, що князь, незважаючи на злигодні та голод, продовжує ще громити хана, який перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки за час збаразької облоги, нарешті, що король бажає йти на виручку обложеним, навіть якщо йому з усім військом судилося загинути.

Ксьондз мовчки слухав, беззвучно ворушачи губами, і раз у раз кидав погляд на виснаженого лицаря, що тим часом узявся за їжу; король повелів йому не зважати на свою присутність і ще наглядав сам, щоб той їв гарненько, та час від часу надпивав за його здоров’я ковток із невеликого срібного келиха.

– А як зветься цей лицар? – запитав нарешті ксьондз.