Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Але рух біля човнів привернув увагу козацького вартового. Скшетуський із півгодини, не менше, простояв не ворухнувшись. Лише коли дозорця перемінили, він насмілився йти далі.

Так дістався він кінця ряду. За останнім човном знову починався ситівник, а потім і очерет. Досягши заростей, лицар, важко дихаючи, обливаючись потом, упав на коліна і подякував Богу від усього серця.

Тепер він ішов трохи сміливіше, користуючись кожним поривом вітру, що наповнював береги шумом. Час від часу оглядався назад. Сторожові багаття почали віддалятись, їхні вогні пропадали з очей, коливалися, тьмяніли. Зарості ситівника й очерету робилися все чорнішими й густішими, тому що все болотистішим ставав біля берегів ґрунт. Варта не могла підходити близько до річки; затихав і гомін, що долинав із таборів. У лицаря вселилась якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет і водорості, провалювався у твань, захлинався, плив і знову ставав на ноги. На берег поки не наважувався вийти, але почував себе майже врятованим. Скільки він так ішов, брів, плив, сказати важко, коли ж знову обернувся, сторожові вогні здалися йому далекими світлячками. Ще кілька сот кроків, і вони зовсім сховалися. Зійшов місяць. Навкруги було тихо. Раптом почувся шум – багато виразніший і голосніший за шелест очерету. Скшетуський ледве не скрикнув од радості: до річки обабіч підступали дерева.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Прямо за очеретом і ситівником починався сосновий бір. Смолистий запах ударив у ніздрі. Подекуди в чорній хащі, мовби срібна, світилася папороть.

Лицар удруге впав на коліна і поцілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.

У топорівській садибі, у вітальнім покої, пізнього вечора сиділи, замкнувшись для таємної бесіди, троє вельмож. Кілька свічок яскравим полум’ям висвітлювали стіл, завалений мапами, що відображували округу; біля мап лежав високий капелюх із чорним пером, підзорна труба, шпага з перламутровим руків’ям, на яку кинуто було мережану хустку, і пара рукавичок лосиної шкіри. За столом у високому кріслі з підлокітниками сидів чоловік років сорока, невисокий і сухорлявий, але міцної, видно, статури. Лице він мав смагляве, жовтуватого відтінку, стомлене, очі чорні й таку саму чорну шведську перуку з довгими буклями, що спадали на плечі та спину. Рідкі чорні вуса, підкручені на кінцях, прикрашали верхню його губу; нижня разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи всьому виглядові характерного виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це, аж ніяк не гарне, було вельми і вельми незвичайним. Хтивість, що вказувала на схильність до плотських утіх, дивним чином поєднувалася в ньому з якоюсь сонною, мертвотною навіть нерухомістю та байдужістю. Очі здавалися згаслими, та легко вгадувалося, що у хвилини щиросердого піднесення, у гніві або веселості, вони здатні метати блискавки, які не всякий погляд міг би витримати. І в той же час у них читалася доброта і м’якість.

Чорне вбрання, що складалося з атласного каптана з мереживними брижами, з-під яких визирав золотий ланцюг, підкреслювало своєрідність цієї примітної особи. Незважаючи на зажуреність і заклопотаність, що сковували риси обличчя і рух, весь його вигляд позначений був величністю. І не диво: то був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий близько року тому зайняв престол після брата свого Владислава.

Трохи за ним, у півтіні, сидів Ієронім Радзєйовський, староста ломжинський, низькорослий рум’яний товстун із масною та нахабною фізіономією придворного підлесника, а навпроти, біля столу, третій вельможа, обіпершись на лікоть, вивчав мапу округи, час від часу підводячи погляд на государя.

Вигляд його не настільки був величний, але з ознаками достоїнства навряд чи не більш високого, ніж монарше. Пооране турботами та роздумами холодне й мудре лице державного мужа позначено було суворістю, що анітрохи не псувала його чудової краси. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудове польське вбрання, підстрижена на шведський манір борода і високо збите над чолом волосся додавали сенаторської значущості його правильним рисам, немовби витесаним із каменю.

То був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, од якого в захваті були європейські двори, знаменитий супротивник Яреми Вишневецького.

Надзвичайні здібності з юного віку привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади; даною йому владою він вів державний корабель, що нині близький був до остаточної катастрофи.