Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

У ту хвилину здалося лицареві, що вся насторожена увага, вся лють тисяч живих істот звернені проти нього, і він відчув цілковите своє перед ними безсилля, цілковиту беззахисність. І самотність.

«Тут нікому не пройти!» – подумав він.

Але все-таки рушив далі, ваблений якоюсь нездоланною, хворобливою цікавістю. Йому хотілося ближче глянути на цю страшну силу.

Раптом він зупинився. Ліс очерету обірвався, начебто зрізаний під корінь. Можливо, його і справді позрізали на курені. Попереду відкрилася рівна гладь, криваво-червона від багать, що дивились у воду.

Два з них високим і яскравим полум’ям горіли кожне на своєму березі над самою річкою. Біля одного стояв татарин на коні, біля другого – козак із довгим списом. Обоє поглядали то на воду, то один на одного. Удалині виднілися ще дозорці, що теж не спускали очей із ріки.

Відблиски багать перекидали через річку мовби вогненний міст. Біля берегів стояли рядами човники, на яких дозорці плавали по ставку.

– Ні, це неможливо, – пробурмотів Скшетуський.

Його раптом охопив розпач. Ні вперед не можна йти, ні назад повертатись! От уже майже добу плентається він по болотах і драговинах, дихає смердючими випарами, мокне у воді – і все лише для того, щоб, досягши нарешті таборів, через які взявся пройти, переконатися, що це неможливо.

Але і повернення було таким же неможливим; лицар розумів, що рухатися вперед у нього, можливо, ще знайдуться сили, але вони вичерпаються, якщо він надумає повернути назад. До розпачу домішувалася глуха лють; у якусь мить йому захотілося вилізти з води і, уклавши дозорців, урізатися в гущу юрби і загинути.

Знову вітер невиразно зашептався з очеретом; одночасно він приніс зі Збаража дзвін. Скшетуський почав гаряче молитися; він бив себе в груди і звертався до небес, благаючи про порятунок із пристрастю і відчайдушною надією потопаючого; він молився, а кіш і козацький табір гомоніли зловісно, немов у відповідь на його молитву; чорні й червоні від вогню постаті снували туди-сюди, як сонмища чортів у пеклі; дозорці стояли незрушно, а ріка несла вдалину криваві свої води.

«Коли настане глибока ніч, багаття згаснуть», – сказав собі Скшетуський і почав чекати.

Минула година, друга. Гомін стихав, багаття і справді помалу почало мерхнути – крім двох сторожових: ці розпалювались усе яскравіше.

Вартові змінювалися: зрозуміло було, що дозорці простоять на постах до світанку.

Скшетуському спало на думку, що, можливо, вдень прослизнути повз них буде легше, але він швидко відмовився від цієї думки. Вдень до річки ходять по воду, напувають худобу, купаються – береги заповнені будуть народом.

Раптом погляд його упав на човни. Біля обох берегів їх стояло по півсотні в ряд, а з татарського боку ситівник підходив до них упритул.

Скшетуський занурився по шию у воду і потихеньку почав посуватися до човнів, не спускаючи очей із татарського вартового.

Через півгодини він підкрався до першого човна. План його був простий. Човники стояли, задерши корму, від чого над водою утворилася якась подоба склепіння, під яким легко могла поміститися голова людини. Якщо всі човни стоять упритул один до одного, татарський дозорець не помітить під ними руху; небезпечнішим був козацький вартовий – але і той міг голови не побачити, оскільки під човнами, незважаючи на багаття навпроти, панувала непроглядна пітьма.

Утім, іншого шляху не було.

Скшетуський відкинув вагання й незабаром опинився під кормою найближчого човна.

Він посувався рачки, а вірніше, повз: у тім місці було досить мілко. Татарин стояв на березі так близько, що Скшетуський чув, як форкає його кінь. Зупинившись на хвилину, він прислухався. Човни, на щастя, стикалися бортами. Тепер лицар не зводив очей із козацького дозорця, що видний був як на долоні. Але той дивився на татарський кіш. Минувши човнів п’ятнадцять, Скшетуський раптом почув над самою водою голоси та кроки і миттєво завмер. У кримських походах лицар навчився розуміти по-татарськи – і тепер по тілу його пробіг дрож, коли він почув слова команди:

– Сідай і відчалюй!

Скшетуського кинуло в жар, хоча він стояв по коліно у воді. Якщо хто-небудь сяде в той човен, що зараз слугує йому прикриттям, він загинув; якщо ж в один із передніх – усе одно це кінець, тому що перед ним з’явиться порожнє освітлене місце.

Кожна секунда здавалася годиною. Тим часом загуділо під ногами людей дерев’яне днище човна – татари сіли в четвертий чи п’ятий човен із тих, що залишилися в нього за спиною, відіпхнулися і попливли до ставка.