Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Тепер він уже не зводив очей із цього вогника і якийсь час уперто крокував прямо до нього.

І раптом зупинився, помітивши перед собою чисту смугу води, і зітхнув полегшено. То була річка, а ліворуч і праворуч від неї – болото.

«Досить кружляти по березі, можна звертати», – подумав лицар.

Обабіч водяного клину тяглися рівні ряди очерету – Скшетуський пішов, тримаючись найближчого до нього ряду. Ще хвилина – і він зрозумів, що на вірному шляху. Оглянувся: ставок був позаду, а вперед ішла вузька світла смужка, що не могла бути нічим іншим, окрім як рікою.

І вода тут була холодніша.

Одначе невдовзі його опанувала страшна утома. Ноги тремтіли, перед очима клубочився чорний туман. «Зараз, тільки дійду до берега і ляжу, – думав лицар. – Далі не піду, відпочину спочатку».

І, упавши на коліна, намацав руками суху купину, що поросла мохом, – острівцем лежала вона серед очерету.

Сівши на цю купину, Скшетуський утер закривавлене лице і зітхнув на повні груди.

Через мить ніздрі йому залоскотав запах диму. Лицар обернувся: на березі, за сотню кроків од води, горіло багаття, навколо якого купкою сиділи люди.

Сам він перебував якраз проти цього багаття й у ті хвилини, коли вітер розсовував очерет, міг бачити все як на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конопасів, що сиділи біля вогню і їли.

І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з’їв шматочок конини, що не наситив би і двомісячного вовченяти, і з відтоді в роті у нього не було й рісочки.

Почав він зривати круглі стебла латать, які росли обіч, і жадібно їх висмоктувати. Так заразом угамовувались і голод, і спрага, тому що спрага теж його мучила.

При цьому він невідривно дивився на багаття, що помалу блідло і мерхло. Люди навколо багаття мовби заволоклися туманом і, здавалося, все віддалялися.

«Ага! Сон мене долає! – подумав лицар. – Що ж, посплю прямо тут, на купині!»

Тим часом біля багаття зчинився рух. Конопаси підвелися. Незабаром до слуху Скшетуського долинули крики: «Кось! Кось!» Їм відповіло коротке іржання. Кинуте багаття почало повільно гаснути. Ще через короткий час лицар почув свист і глухий тупіт копит по росистому лузі.

Скшетуський не міг зрозуміти, чому поїхали конопаси. Раптом він помітив, що волоті очеретів і широке листя латать начебто зблякли і вода блискає інакше, ніж під місячним світлом, а повітря затягується легким серпанком.

Він оглядівся – світало.

Уся ніч пішла на те, щоб обігнути ставок і дістатися річки та болота.

Він був майже на самому початку шляху. Тепер треба буде йти річкою і при світлі дня пробиратися через табір.

Промені сонця, що вставало, пронизували повітря. На сході небо стало блідо-зеленого кольору.

Скшетуський знову спустився з купини в болото і, діставшися невдовзі берега, висунув голову з очерету.

Кроків, може, за п’ятсот од нього виднівся татарський дозор, луг же був зовсім пустельний, тільки неподалік на сухому горбку жевріло багаття; лицар вирішив повзти до нього під прикриттям високих трав, що подекуди перемежовувались очеретами.

Доповзши, він кинувся шукати, чи не знайдеться яких залишків їстівного. І знайшов: обгризені щойно баранячі кістки, на яких залишилися ще жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплій золі, – і їв із ненажерливістю дикого звіра, поки не помітив, що дозори, розставлені вздовж усього шляху, який він подолав, повертаючись тією ж дорогою в табір, наближаються до його багаття.

Тоді він поповз назад і через кілька хвилин сховався за стіною очерету. Відшукавши свою купину, безшумно на неї опустився. Дозорці тим часом проїхали мимо. Скшетуський негайно заходився біля кісток, які захопив із собою і які затріщали тепер у його могутніх щелепах, немов у вовка в пащі. Він обгриз жир і жили, висмоктав мозок, розжував що зумів – угамував трохи голод. Такого розкішного сніданку в Збаражі йому давненько їсти не випадало.

І відразу мовби знайшов нові сили. Його підкріпили як їжа, так і день, що розпочинався. Робилось усе світліше, східна сторона неба з зеленкуватої перетворилася на рожево-золоту, ранковий холодок, щоправда, був досить настирливий, та лицар утішався думкою, що незабаром сонце зігріє його натруджене тіло. Він уважно оглядівся. Купина була досить велика, округла та короткувата, щоправда, зате досить широка, щоб на ній могли вільно влягтися двоє. Очерети обступали її зусібіч як стіною, зовсім ховаючи від людських поглядів.