Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Постривай: виходить, ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені нічого не сказали.

– Таж вони й самі не знали, загинув я чи живий залишився…

– Де ж це вас орда наздогнала?

– А за Проскуровом, по дорозі в Збараж. Ми, мосьпане, далеченько, за самим Ямполем побували… Тільки ксьондз Цецишовський розповідати заборонив найсуворіше…

На короткий час настало мовчання.

– Нехай винагородить вас Господь за добрі ваші наміри і старання, – промовив Скшетуський, – навіщо ви туди їздили, тепер мені зрозуміло. Я і сам раніше за вас побував там… Та дарма…

– Ех, мосьпане, коли б не ксьондз оцей… Він мені так сказав: я тепер із їхньою королівською величністю в Збараж їду, а ти – це він мені наказував – доглядай за хазяїном, тільки не говори ні слова, а то ще віддасть Богові душу.

Скшетуський так давно і безповоротно розпрощався з усякою надією, що й ці слова Редзяна найменшої навіть іскорки в його серце не заронили… Якийсь час він лежав нерухомо, та потім відновив розпитування:

– А ти відкіля взявся, відколи при ксьондзі Цецишовському перебуваєш і при війську?

– Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала – сповістити пана каштеляна, що в Топорів до нього прибудуть… Відважна жінка, скажу я вам, пане, неодмінно бажає при війську перебувати, щоб не розлучатися з паном каштеляном… Ну, я і приїхав у Топорів, на день лише за вашу милість раніше. Пані Вітовська, ось-ось тут будуть… Із дня на день чекаємо… Тільки от же ж лихо: чоловік її з королем поїхав!..

– Не зрозумію, як ти в Замості міг опинитись, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямпіль їздив? Чому ж у Збараж не прийшов із ними разом?

– А от чому, пане: коли нас ординці наздоганяти почали, іншого способу не було, крім як їм двом заступити шлях чамбулу, я ж поскакав – і просто в Замостя.

– Щастя, що вони не загинули, – сказав Скшетуський. – Але я про тебе краще думав. Як же совість тобі дозволила їх у біді кинути?

– Ех, пане, пане, коли б нас тільки троє було, я б їх нізащо у світі не залишив, у мене й так серце на шматки розривалось, але ж ми вчотирьох їхали… Вони, значить, на ординців напали, а мені самі наказали… рятувати… Знати б мені, що радість не вб’є вашу милість… Ми ж бо за Ямполем… відшукали… Та от ксьондз…

Скшетуський уп’яв очі у слугу і заморгав ними, немовби щойно прокинувшись; раптом, можна сказати, щось у ньому обірвалося: страшенно сполотнівши, він сів на постелі і громовим голосом скрикнув:

– Хто з тобою був?

– Ваша милість! Гей, ваша милість! – закричав слуга, злякавшись переміни в обличчі лицаря.

– Хто з тобою був? – кричав Скшетуський і, схопивши Редзяна за плечі, заходився трясти його, сам тремтячи ніби в лихоманці, однак залізної хватки не послабляючи.

– Так тому й бути, скажу! – вигукнув Редзян. – Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: панянка з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.

Скшетуський заціпенів, повіки його зімкнулись, і голова важко впала на подушки.

– Святий Боже! – ще дужче заволав Редзян. – От-от дух випустить! Чорт забирай, що ж я наробив!.. Краще б мовчав. Ваша милість, пане щонайдорожчий, заради Бога, скажіть слівце… Царице небесна! Правильно наказував ксьондз… Ваша милість! Гей, ваша милість!..

– Нічого! – промовив нарешті Скшетуський. – Де вона?

– Слава тобі Господи, ожив… Краще вже я нічого говорити не буду. При дружині каштеляна сандомирського вона… Незабаром тут будуть… Слава Богу!.. Тільки б ваша милість не померли… От-от приїдуть… Ми в Замостя пробралися. Тамтешній ксьондз панянку до пані Вітовської прилаштував… Так воно пристойніше… Та й у війську бешкетників чимало… Богун-то її пошанував, а і тут усяко могло статися… Страх я напоневірявся, поки не здогадався жовнірам говорити: «Це родичка князя Яреми!..» – тут уже вони відступалися… Та й у дорозі я чимало потратився…

Скшетуський лежав не ворушачись, але очі його були розплющені, звернені до стелі, та лице мало серйозний вираз – видно, він молився. Закінчивши ж молитву, підхопився, сів на ліжку і наказав:

– Неси одяг і звели сідлати коней!

– Куди ж це ваша милість їхати зібралися?

– Одяг давай швидше!

– Вам іще невтямки, мосьпане, скільки у вашої милості тепер всякого одягу: і король надарував перед від’їздом, і всякі інші вельможі. Та три чудові конячки стоять у стайні. Мені б хоч одну таку!.. А вашій милості, мосьпане, краще полежати та очуняти, сили ж бо ніякої немає.