Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Я в порядку. У сідлі можу триматися. Поквапся Бога ради.

– Та вже знаю, у вашої милості тіло залізне. Хай буде по-вашому! Тільки замовте за мене перед ксьондзом Цецишовським слівце… Оно, одяг лежить… Кращого й у вірменських купців не знайти… Вдягайтеся поки що, а я скажу, щоб принесли винної юшки: ксьондзів слуга мав для мене приготувати.

Із цими словами Редзян зайнявся сніданком, а Скшетуський почав квапливо вдягати одежу, отриману в дарунок од короля та придворних. Але раз у раз хапав малого в обійми та притискав до своїх сповнених почуттів грудей, а той розповідав йому все ab ovo: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів і вивідав усе про князівну й дістав пернач. Як потім вирушили вони з паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму та Черемиса, відвезли князівну; нарешті, скільки їх підстерігало всього, коли вони від Бурляєвих людей утікали.

– Бурляя пан Заглоба зарубав, – поспішив уставити Скшетуський.

– От уже хто войовничий чоловік, – зауважив у відповідь Редзян. – Мені такі ще не траплялися – зазвичай воно як буває: один хоробрий, другий красномовний, третій пронозуватий, а в пана Заглоби все разом поєдналося. Та найгірше, мосьпане, нам довелося в лісах за Проскуровом, коли ординці за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою залишилися, щоб їх на себе відвернути і затримати погоню, а я вбік і до Старокостянтинова – Збараж, думаю, краще обійти: впоравшись із маленьким паном і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами і поскачуть. Уже не знаю, яким там способом Господь у милосерді своєму врятував маленького пана і пана Заглобу… Я думав, їх зарубають. Ми ж тим часом із панянкою втікали між військом Хмельницького, що від Старокостянтинова йшов, і Збаражем, куди понеслися татари.

– Не швидко вони туди дістались, їх пан Кушель пошарпав добряче. Та ти не тягни, розповідай далі!

– Якби я знав! Але мені й невтямки було, от ми і пробиралися з панянкою, як по ущелині, поміж татар і козаків. На щастя, край тамтешній весь начебто вимер, ми душі живої не зустрічали ні в селах, ні в містечках, усі, куди хто міг, од татар розбіглися. Так я все одно помирав од страху: тільки б, думаю, до рук розбійників не потрапити, однак і ця чаша нас не минула.

Скшетуський навіть удягатися перестав і запитав:

– Це як же?

– А отак, мосьпане: наткнулися ми на козацький роз’їзд, який вів Донець, брат тієї самої Горпини, що панянку в яру переховувала. Одне щастя, я його добре знав – він мене при Богуні бачив. Передав я йому від сестри уклін, показав Богунів пернач і пояснив усе: що Богун мене, мовляв, за панянкою посилав і тепер чекає біля Влодави. А він, як Богунів приятель, знав, що сестра панянку стереже, того і повірив. Я думав, відпустить, та ще підкине чого на дорогу, а він раптом до мене з такими словами: «Там, каже, збирається ополчення, ще потрапиш ляхам у руки; залишайся, каже, зі мною, разом поїдемо до Хмельницького, в таборі для дівчини найкраще місце, гетьман сам пригляне, щоб у цілості Богуна дочекалась». Як він мені це сказав, я просто змертвів: ну, що на таке відповіси? Кажу, мовляв, Богун панянку очікує, а я життям заприсягся, що без зволікання її доставлю. А він мені на те: «Ми Богуна сповістимо, а тобі туди їхати ні до чого, там ляхи». Почав я сперечатися, він на своєму вперся й говорить раптом: «Дивно мені, що ти боїшся до козаків іти. Гей, а ти часом не зрадник?» Отут уже я зметикував, що іншого шляху нема, крім як уночі втекти, позаяк він мене підозрювати почав. Ох, і страх мене взяв, мосьпане, сім потів пройняло. Став я, однак, у дорогу приготовлятися, але в ту ніч із загоном королівських військ приспів пан Пілка.

– Пан Пілка? – перепитав, затримавши подих, Скшетуський.

– Він самий, мосьпане, той, що загинув недавно, – царство йому небесне! Неперевершений був у набігах – під носом у ворога що хотів, те й робив. Не знаю, хто краще за нього зможе водити роз’їзди – хіба що пан Володийовський. Отож наскочив пан Пілка, від Донцевого загону живої душі не залишив, а самого Донця скрутив і відвіз із собою. Тижнів два, як його до волів прив’язали і на палю – так йому й треба, вражому синові! Але і з паном Пілкою я нахльобався чимало – вельми охочий був до ніжної статі… Упокій, Господи, його душу! Невже, думаю, панянка, від козаків зла уникнувши, від своїх гіршого зазнає… Добре, здогадався сказати панові Пілці, що вона родичка нашому князю. А він, треба вашій милості знати, кажучи про нашого князя, шапку, бувало, знімав і давно вже на службу до нього цілив… Відтоді він із панянкою шанобливим зробився й супроводив нас прямо до його величності короля в Замостя, а там ксьондз Цецишовський (воістину свята душа, скажу я вам, пане) взяв нас під свою опіку і панянку прилаштував до двору пані Вітовської.