Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Увечері почався штурм, великою кров’ю відбитий. Весь табір протягом двох годин був охоплений вогнем. Козаків не тільки відкинули від валів: піхота зайняла ближні шанці, розвернула земляні укріплення, розбила стрілецькі вежі та спалила ще чотирнадцять гуляй-городків. Але Хмельницький у ту ніч заприсягся ханові, що не відступиться, поки в окопах жива буде хоч одна людина.

Назавтра ледь почало світати – знову стрілянина, нові підкопи під вали і з ранку до вечора сутички, в яких усе було пущено в хід: ціпи, коси, скоблі, шаблі, грудки землі й каміння. Вчорашні добрі почуття і бідкання над пролитою християнською кров’ю ще більшою розлюченістю змінилися. З ранку накрапав дощик. У той день жовнірам було видано половинний раціон, через що сильно бурчав Заглоба; втім, на порожній шлунок лють воїнів тільки зросла. Лицарі клялись один одному лягти кістьми, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм кинуто було козаків, одягнених турками, одначе нові приступи тривали коротше колишніх. Настала ніч «вельми бурхлива», повна шуму і криків. Стрілянина не припинялася ні на хвилину. Зав’язувалися двобої: бились і по одному, і по декілька людей. Виходив і пан Лонгинус, але ніхто не хотів із цим лицарем битися – по ньому лише стріляли з достатньої відстані. Зате великої слави здобули собі Стемповський і Володийовський, який у двобої переміг знаменитого рубаку Дударя.

Насамкінець вийшов і Заглоба, але… на двобій словесний. «Не можу я, – говорив він, – після Бурляя об кого попало бруднити руки!» Зате гостротою язика ніхто не міг з ним зрівнятися – старий шляхтич до несамовитості доводив козаків, коли, обачно вкрившись дерниною, нестямно кричав, начебто з-під землі:

– Сидите, сидите під Збаражем, хами, а військо литовське тим часом вниз по Дніпру валить. Уже вони поклоняться дружинам та дівкам вашим. До весни достобіса литвинят у своїх хатах знайдете, якщо, звичайно, відшукаєте самі хати.

То була правда: литовське військо під командою Радзивілла і дійсно йшло вниз по Дніпру, все на своєму шляху віддаючи вогневі та мечу, лише землю за собою залишаючи та воду. Козаки про це знали і, заходячись із люті, у відповідь здіймали стрілянину – наче з дерева груші, сипалися на Заглобу кулі. Але він, голову ховаючи за дерном, знову починав кричати:

– Промахнулися, вражі душі, а я либонь не промахнувся, коли рубався з Бурляєм. Так-так, це я і є! Знайте наших! Ану, виходьте один на один! Чого, хами, чекаєте! Стріляйте, поки не допекло, восени будете в Криму вошей ськати на татарчатах або греблі на Дніпрі насипати… Сюди, сюди, давайте! Гріш ціна вам усім разом із вашим Хмелем! Зацідіть хто-небудь його від мене по пиці – Заглоба, мовляв, кланяється, скажіть. Чуєте? Що, мерзотники? Мало ще вашого падла гниє на полі? Від вас дохлятиною за версту тхне! Незабаром усіх прибере моровиця! За вила настав час братися, гологузи, за плуги! Вишні та сіль вам угору по ріці возити на дубасах, а не на нас здіймати руку!

Козаки не залишалися в боргу: насміхалися над «панами, що втрьох один сухар гризуть», запитували, чому ці пани не вимагають зі своїх мужиків оброку й десятини, але Заглоба брав гору в усіх суперечках. Так і велися розмови ці, що переривалися то прокляттями, то дикими вибухами сміху, цілі ночі безперервно, під кулями, між сутичками дрібними і великими. Потім пан Яницький їздив на переговори до хана, що знову повторював, що всім кесим буде, поки посол не відповів, утративши терпіння: «Ви це давно вже нам обіцяєте, а ми всі живі-здорові! Хто по наші голови прийде, своєю накладе!» Ще вимагав хан, аби князь Ярема з’їхався з його візиром у полі, але то була просто пастка, про яку стало відомо, – і переговори було зірвано безповоротно. Та й поки вони тривали, сутички не припинялися. Що не вечір, то приступ, удень стрілянина з органок, із гармат, із пищалей і самопалів, вилазки через вали, сутички, переміщення корогов, шалені кінні атаки – і все відчутніші втрати, все страшніше кровопролиття.

Дух жовніра підтримувався якоюсь затятою жадобою боротьби, небезпеки, крові. У бій ішли, немов на весілля, з піснею. Всі так уже звикли до шуму і грому, що полки, які вирушали на відпочинок, у самому пеклі під кулями спали непробудним сном. З їжею ставало все гірше, тому що регіментарії до прибуття князя не запасли достатньо провіанту. Дорожнеча стояла жахлива, але ті, у кого були гроші, купуючи горілку або хліб, весело поділялися з товаришами. Ніхто не думав про завтрашній день, усяк розумів: або король підійде на поміч, або всім до єдиного смерть, – і готовий був до того й до іншого, а найбільше до бою. Випадок небувалий в історії: десятки протистояли тисячам із таким завзяттям, із такою запеклістю, що кожен штурм закінчувався для козаків поразкою. До того ж дня не минало без кількох вилазок із табору: обложені громили ворога в його власних окопах. Вечорами, коли Хмельницький, думаючи, що втома мусить звалити навіть найстійкіших, нишком готувався до штурму, до його слуху долинав раптом веселий спів. У найбільшому здивуванні бив він себе тоді по стегнах і всерйоз починав думати, що Ярема, певно, і дійсно чаклун ліпший за тих, які були в козацькому таборі. І шаленів, і знову підіймав людей на бій, і проливав ріки крові: від гетьмана не сховалося, що його зірка перед зіркою страшного князя починає мерхнути.