Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

На щастя, у челядників були сокири: їх вони і пустили в хід. Староста красноставський наказав підкладати знизу бляшанки з порохом, прихоплені спеціально для цієї мети. Запалили дьоготь у мазницях і смолоскипи – полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі зовні, але наскрізь просочені смолою.

Одначе перш ніж зайнялося дерево, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгинус нагнувся і підняв величезний валун, викопаний козаками із землі.

Щонайперші силачі вчотирьох би не зрушили цей камінь із місця, та лицар тримав його у своїх могутніх руках, розгойдуючи злегка, і лише при світлі мазниць можна було помітити, що кров прихлинула до лиця велетня. Солдати оніміли від захвату.

– Геркулес! Бодай йому! – здійнявши над головою руки, вигукнув хтось.

Пан Лонгинус тим часом, підійшовши до облогової вежі, котру ще не встигли підпалити, відкинувся і пошпурив камінь у стіну – у саму її середину.

Ті, що стояли навколо, мимоволі пригнулися – з таким гулом валун полетів над головами. Від удару враз лопнули всі з’єднання, пролунав тріск, вежа розкололася надвоє, немовби розчинилися зламані ворота, і з гуркотом звалилася додолу.

Купу колод облили дьогтем і в одну мить підпалили.

Через деякий час кілька десятків гігантських багать освітило рівнину. Дощ іще лив, але вогонь був сильніший води – і «горіли сі белюарди на подив обом військам, понєже пресиро в той день було».

З козацького табору прискакали на виручку Стемпка, Кулак і Мрозовицький із декількома тисячами козаків кожний, намагалися вгамувати полум’я – де там! Стовпи вогню і багряного диму з нестримною силою рвалися до неба, відбиваючись в озерах і калюжах, які після грози розлилися по ратному полю.

Лицарі тим часом, зімкнувши стрій, поверталися в окопи; радісні вигуки вже здалеку неслися їм назустріч.

Раптом Скшетуський подивився на всі боки, оглянув поглядом задні ряди і громовим голос крикнув:

– Стій!

Пана Лонгина і невеличкого лицаря серед тих, що поверталися, не було.

Видно, розохотившись, вони затрималися біля останньої вежі, а може, наткнулися на козаків, що десь затаїлися, – так чи інакше, відходу товаришів, напевно, не помітили.

– Уперед! – скомандував Скшетуський.

Староста красноставський, перебуваючи на іншому кінці шеренги, нічого не зрозумів і побіг довідатися, що сталось. У цю секунду обидва зниклі лицарі з’явилися, немовби з-під землі, на шляху між вежами і загоном.

Пан Лонгинус із блискаючим Зірвиглавцем у руці крокував розмашисто, а поруч тюпав пан Міхал. Голови обох повернені були до козаків, що бігли за ними по п’ятах, начебто зграя собак.

Червона заграва пожежі яскраво висвітлювала картину погоні. Здавалося, велетенська лосиця з дитинчам іде від юрби ловчих, готова будь-якої хвилини кинутися на переслідувачів.

– Вони загинуть! Заради Христа, скоріше! – волав несамовито Заглоба. – Їх підстрелять, у козаків пищалі, луки! Скоріше, заради Бога!

І, не боячись того, що от-от може зав’язатися нова сутичка, оголивши шаблю, біг разом зі Скшетуським та іншими друзям на виручку, спотикався, падав, підводився, сопів, кричав, тремтів усім тілом, але, зібравши сили, мчав уперед щодуху.

Козаки, одначе, не стріляли – самопали в них відволожилися, тятиви луків розм’якнули, – а тільки прискорювали свій біг. Десятка півтора їх, вирвавшись уперед, зовсім уже, здається, наздоганяли втікачів, але тут обидва лицарі, немов два вепри, повернулися до них і з жахаючим криком здійняли клинки. Козаки неначе вкопані зупинилися.

Пан Лонгинус із величезним своїм мечем здавався їм породженням пекла.

Як два сірі вовки, що їх наздоганяють гончаки, обернуться раптом і білими блиснуть іклами, а собача зграя, не сміючи наблизитися, підніме здалеку виття, так і лицарі наші час від часу обертались, і переслідувачі, що бігли в перших рядах, одразу ж застигали на місці. Раз тільки кинувся до них один сміливець із косою, та пан Міхал стрибнув на нього, як лісовий кіт, і куснув – той і дух спустив на місці. Товариші його чекали інших, що підбігали щільною купою.

Та лицарі вже були близько; попереду всіх летів Заглоба, розмахуючи шаблею і волаючи нелюдським голосом:

– Бий! Убивай!

Раптом гримнуло з окопів, і граната, ухкаючи, як сіра сова, окресливши в небі вогненну дугу, упала в середину юрби козаків, за нею друга, третя, десята; здавалося, знову починається битва.

Козаки до облоги Збаража таких снарядів не бачили і на тверезу голову найдужче їх боялися, вбачаючи в тім чари Яреми, – тому вони миттю зупинилися, стрій розколовся надвоє, і відразу розірвалися гранати, сіючи смерть і жах.