Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Полководці були солдатам прикладом. Князь Ярема спав на голій землі біля підошви валу, пив горілку, їв в’ялену конину і – «нехтуючи високий свій стан» – нарівні з усіма непохитно переносив повсякденні труднощі та примхи погоди. Коронний хорунжий Конєцпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів стояли без обладунків під найсильнішим градом куль. Навіть ті воєначальники, яким – як Остророгу – бракувало досвіду в ратній справі та на яких жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Яреми, ставали начебто зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, а Пшиємський удень установлював гармати, а вночі рився, наче кріт під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, підриваючи редути і прокладаючи підземні ходи, з яких жовніри, як примари смерті, вискакували просто на сплячих козаків.

Зрештою Хмельницький зважився на переговори із задньою думкою під час цих переговорів хитрістю домогтись успіху. Надвечір 24 липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець оголосив, що гетьман бажає бачитися з паном Зацвілиховським. Після нетривалої наради регіментарії прийняли його пропозицію, і старий виїхав із окопів.

Здалеку бачили лицарі, як козаки на шанцях познімали перед ним шапки: за нетривале перебування комісаром Зацвілиховський устиг здобути повагу неприборканих запоріжців – його шанував сам Хмельницький. Стрілянина вмить припинилася. Козаки траншеями наблизилися до самого валу, лицарство зійшло їм назустріч. Обидві сторони трималися насторожено, але без ворожості. Шляхта завжди козаків ставила вище чорного люду і тепер, віддаючи належне їхній відвазі в бою та завзятості, говорила з ними на рівних, як лицареві з лицарем годилося, козаки ж із замилуванням розглядали поблизу неприступне лігвище лева, що не по зубах прийшлося Запорізькому Війську з усією ханською раттю на додачу. Зійшовши, воїни почали розмовляти між собою та ремствувати, що стільки проливається християнської крові, а там і заходилися пригощати один одного тютюном і горілкою.

– Гей, панове лицарі! – говорили старі запорожці. – Якби ви колись билися так, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти у вас, чи що, вселилися? Таких молодців нам іще не доводилося зустрічати на світі.

– А ми завжди такі! Хоч завтра приходьте, хоч післязавтра…

– І прийдемо, а поки що, слава Господу, перепочинок. Страх скільки християнської крові пролито. Та й усе одно голод вас зломить.

– Раніше король прибуде з підмогою, а поки що ми тільки роти після смачного обіду втерли.

– А не вистачить провіанту, пошапарюємо у ваших обозах, – сказав, узявшись у боки, Заглоба.

– Дай Боже батькові Зацвілиховському хоч що-небудь виговорити в нашого гетьмана. Не порозуміються – ввечері знову підемо на приступ.

– Та й нам уже нудно.

– Хан обіцяється: всім вам «кесим» буде.

– А наш князь хана за бороду до хвоста свого жеребця прив’язати обіцявся.

– Чаклун він, а все одно не здержить.

– Краще б ви з нашим князем на бусурманів пішли, аніж руку здіймати проти влади.

– Із вашим князем… Хм! А непогано б було.

– Так чого ж бунтуєтесь? Король незабаром прийде, от кого треба боятися. Князь Ярема вам як батько рідний був…

– Батько… Такий же батько, як смерть – мати. Чума стільки добрих козаків не поклала.

– Далі гірше буде: ви ще не знаєте князя.

– І не хочемо знати. Старі наші говорять: який козак Ярему в очі побачить, тому не минати смерті.

– І з Хмельницьким так буде.

– Бог знає, що буде. Одне вірно: не жити їм двом на світі. Наш батько говорить, якби ви йому видали Ярему, він би вас відпустив по-хорошому і з нами з усіма королеві поклонився.

Отут жовніри насупилися, засопіли і зубами заскреготіли.

– Мовчіть, а то за шаблі візьмемося.

– Сердитеся, ляхи, – говорили козаки, – а все одно вам кесим буде.

Така йшла у супротивників розмова: то приязна, то мішма з погрозами, що мимоволі зривалися з уст, громові подібні. Після полудня повернувся в табір Зацвілиховський. Нічого не вийшло з переговорів, і щодо перемир’я не порозумілися. Хмельницький страхітливу поставив умову: щоб йому видали князя і хорунжого Конєцпольського. Насамкінець перелічив усі завдані Запорізькому Війську образи і почав умовляти Зацвілиховського назовсім залишитися з козаками. Розлютився старий лицар, таке почувши, підхопивсь і поїхав.