Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Добре вже, не хочеться вас кривдити – ковтніть після пана Лонгина, – сказав невеличкий лицар.

– Ви що, пане, робите?… Залиште мені! – злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. – Куди голову закинули? Щоб вона у вас зовсім відпала! Кишки ваші надто довгі, все одно враз не наповните. Як у трухляву ллється колоду! Щоб вам пусто було.

– Я тільки трішки відсьорбнув, – сказав пан Лонгинус, оддаючи баклажку.

Заглоба приклався добряче й випив усе до останньої краплі, а потім, пирхнувши, заговорив уже веселіше:

– Одна розрада, що, коли нашим нещастям край надійде і Творець дозволить із цієї колотнечі живими вийти, ми себе винагородимо з лихвою. Яка-небудь крихта й нам перепаде, сподіваюся. Ксьондз Жабковський мастак попоїсти, але за столом йому зі мною нічого і змагатися.

– А що за verba veritatis [204]ви з ксьондзом Жабковським од Муховецького почули сьогодні? – запитав пан Міхал.

– Тихо! – перебив його Скшетуський. – Хтось іде з майдану.

Друзі замовкли; незабаром якась темна постать зупинилася біля них і приглушений голос запитав:

– Вартуєте?

– Вартуємо, ясновельможний князю, – відповів, витягнувшись, Скшетуський.

– Будьте пильні. Спокій цей не обіцяє добра.

І князь вирушив далі перевіряти, чи не зморив де сон змучених жовнірів. Пан Лонгинус склав руки.

– Що за вождь! Що за воїн!

– Він менше за нас відпочиває, – сказав Скшетуський. – Щоночі особисто всі вали – до другого ставка – обходить.

– Дай йому Бог здоров’я!

– Амінь.

Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не могли побачити – козацькі шанці були спокійні. Останні вогні й ті згасли.

– Можна б їх усіх уві сні накрити, як ховрашків! – пробурмотів Володийовський.

– Як знати… – відповів Скшетуський.

– У сон хилить, – сказав Заглоба, – очі вже злипаються, а спати не можна. Цікаво: коли можна буде? Стріляють, не стріляють, а ти стій, не випускаючи шаблі, і хитайся від утоми, як єврей на молитві. Собача служба! Не збагну, від чого мене так розібрало: чи то від горілки, чи то від злості на ранкову прочуханку, якій ми з ксьондзом Жабковським безневинно піддалися.

– Що ж сталося? – запитав пан Лонгинус. – Ви почали розповідати, та не доказали.

– Зараз і розповім – либонь переб’ємо сон! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок – пошукати, чи не завалялося де чого їстівного. Ходимо, бродимо, заглядаємо в усі кутки – як виметено. Повертаємося злі. А в дворі назустріч нам патер кальвіністський – з’явився готувати в останню путь капітана Шенберка – того, що на Фірлеєвих позиціях учора було підстрелено. Я йому і говорю: «Довго ви, гріховоднику, тут огинатися будете й на Всевишнього огуду зводити? Ще накличете на нас немилість Господню!» А він, мабуть, розраховуючи на заступництво каштеляна бєльського, рече: «Наша віра не гірша вашої, а то й ліпша!» Як сказав, нас просто острах узяв від обурення. Та я помовчую! Думаю собі: ксьондз Жабковський поруч, нехай посперечається. А ксьондз мій як засичить і без роздумів свій аргумент виставляє: бабах боговідступника під ребро. Одначе відповіді на перший цей довід не дістав ніякої: той як покотиться, так і не зупинився, поки головою не уткнувся в стіну. Тут якраз князь із ксьондзом Муховецьким і на нас: що за шум, що за свара? Не час, мовляв, не місце і не метод! Як школярам, намилили голови… Де тут, питається, справедливість? Utinam sim falsus vates, [205]але патери ці фірлеївські ще на нас лихо накличуть…

– А капітан Шенберк на шлях істинний не навернувся? – запитав пан Міхал.

– Де там! Як жив, заблудла душа, так і вмер.

– І чого тільки люди нидіють у впертості своїй, відмовляючи собі в порятунку! – зітхнув пан Лонгинус.

– Господь нас від насильства і козацьких злих чарів оберігає, – продовжував Заглоба, – а вони ще його ображати сміють. Чи відомо вам, шановні панове, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри говорили, хоч куди впаде клубок, у тім місці земля покривається коростою…

– Певна річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, – сказав, хрестячись, Підбийп’ятка.

– Відьом я сам бачив, – додав Скшетуський, – і, скажу вам, шановні добродії…

Подальші його слова перебив Володийовський, що, стиснувши лікоть Скшетуського, прошепотів раптом:

– Ану, тихіше!..

І, підскочивши до самого краю валу, став прислухатися.

– Нічого не чую, – сказав Заглоба.

– Тсс!.. Дощ заглушає! – пояснив Скшетуський.