Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще трохи часу простояв, насторожившись; нарешті він повернувся до товаришів і прошепотів:

– Ідуть.

– Дайте знати князеві! Він на позицію Остророга пішов, – так само тихо наказав Скшетуський, – а ми побіжимо попередити жовнірів…

І друзі, ні секунди не зволікаючи, кинулися вздовж валу, дорогою раз у раз зупиняючись і тихим шепотом оповіщаючи вартових:

– Ідуть! Ідуть!..

Слова нечутною зірницею полетіли з вуст у вуста. Через чверть години князь, виїхавши верхи на вали, вже віддавав офіцерам розпорядження. Оскільки супротивник, видно, розраховував застукати табір зненацька, уві сні та бездіяльності, князь повелів його в цій омані залишити. Жовнірам наказано було триматись якомога тихіше й підпустити ворога до самої підошви валу, а потім лише, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на нього вдарити.

Воїнам не довелося повторювати двічі: дула мушкетів безшумно було взято напоготів і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгинус і Володийовський стояли поруч; Заглоба залишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільша кількість куль ляже посередині майдану, а на валу, поруч із трьома такими рубаками, найбезпечніше.

Він тільки став ледь позаду друзів, аби уникнути першого удару. Трохи віддалік опустився на коліно Підбийп’ятка із Зірвиглавцем у руці, а Володийовський примостився поруч зі Скшетуським і прошепотів йому в саме вухо:

– Ідуть, безперечно…

– Рівно крокують.

– Це не чернь, та й не татари.

– Запорізька піхота.

– Або яничари – вони марширують відмінно. Із сідла б побільше укласти можна!

– Темно нині занадто для кінного бою.

– Тепер чуєте?

– Тсс! Тихіше!

Табір, здавалося, поринув у щонайглибший сон. Ніде ні шереху, ні вогника – суцільна гробова тиша, яка порушується лише шелестом дрібного дощику, що сіється як крізь сито. Помалу, однак, до шелестіння цьому додався інший, тихий, але розмірений і тому більш виразний шерех, який усе наближався, все чіткішим ставав; нарешті за десяток кроків від рову показалася якась довгаста щільна маса, помітна лише тому, що була за темряву чорніша, – показалась і застигла на місці.

Жовніри затамували подих, тільки невеличкий лицар пощипав стегно Скшетуського, таким способом виражаючи свою радість.

Тим часом ворожі воїни підступили до рову, спустили в нього драбини, потім самі злізли на дно, а драбини приставили до зовнішнього схилу валу.

Вал, як і раніше, зберігав мовчання, начебто на ньому і за ним усе вимерло – тиша стояла, як у могилі.

Але подекуди все-таки, хоч який обережний був ворог, щаблі почали потріскувати і скрипіти…

«Ох, і полетять ваші голови!» – подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгинус стиснув руків’я Зірвиглавця і напружив зір – перебуваючи ближче за всіх до гребеня валу, він мав намір ударити першим.

Раптово три пари рук висунулися з мороку і схопилися за гребінь, а слідом, повільно та обережно, почали підніматися три мисюрки… Вище і вище…

«Турки!» – подумав пан Лонгинус.

У цю хвилину оглушливо гримнули тисячі мушкетів; зробилося світло як удень. Перш ніж світло померкло, пан Лонгинус розмахнувся і вдарив – страшний був його удар, повітря так і завило під клинком Зірвиглавця.

Три тіла упали в рів, три голови в мисюрках скотилися до колін литвина.

Одразу, хоча на землі залишилося пекло, над паном Лонгинусом одверзлися небеса, крила виросли за спиною, ангельські хори заспівали в душі й у грудях райське розлилося блаженство – і бився він, як уві сні, й удари його меча були ніби подячна молитва.

І всі давно покійні Підбийп’ятки, починаючи від прабатька Стовійка, зраділи на небесах, тому що гідним їх виявився останній сущий на землі нащадок роду Підбийп’яток герба Зірвиглавець.

Штурм, у якому з боку ворога головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничарів ханської гвардії, відбито було жорстоко – бусурманської крові пролилося більше, ніж у минулих битвах, що викликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман перед приступом поручився, що турків ляхи зустрінуть із меншою несамовитістю і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана та мурзів, які розлютились, і розм’якшувати їхні серця дарунками. Ханові він підніс десять тисяч талерів, а Тугай-бею, Кош-азі, Субаґази і Калзі відрахував по дві тисячі. Тим часом у таборі челядь витягала трупи з рову, і жоден постріл із шанців їй у цьому не перешкоджав. Жовнірам дано було відпочинок до самого ранку, позаяк ясно було, що штурм не відновиться. Всі спали міцним сном, крім корогов, призначених у варту, і пана Лонгина Підбийп’ятки, що ніч безперервно хрестом пролежав на мечі, дякуючи Богові, що дозволив йому виконати обітницю і таку голосну здобути славу, що ім’я його в місті й у таборі не сходило з вуст. Назавтра його прикликав до себе князь-воєвода і хвалив від душі, а воїнство цілий день ішло натовпом поздоровити героя та подивитися на три голови, що челядь принесла і поклала перед його наметом і які вже почорніли на повітрі. Одні захоплювались, інші заздрили, а дехто очам відмовлявся вірити: до того всі три голови у своїх мисюрках зі сталевими маківками були рівно зрізані – начебто ножицями.