Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Становище Бурляя зробилося жахливим: отаманові доводилося відступати тим же шляхом, яким він прийшов, а оскільки Ярема на той час уже відбив атаку на правому фланзі, йому неважко було оточити весь загін козаків. Щоправда, на допомогу Бурляю кинувся з корсунськими кіннотниками Мрозовицький, але в цю хвилину на поле вийшли гусари Конєцпольського, до них приєднався Скшетуський, що повертався після розгрому яничарів, і разом вони перепинили дорогу задніпровцям, які до того відступали в бойовому порядку.

Одним ударом Бурляй був розбитий наголову, і тут жахлива почалася різанина. Єдиний шлях – до смерті – залишався козакам, тому що до табору шлях було відрізано. Деякі, не бажаючи просити пощади, запекло захищались, об’єднавшись групами або поодинці, інші марно простягали руки до вершників, які вихором носилися по полю битви. Почалася погоня, скачка наперегони, одиночні сутички, пошуки втікачів, що ховались у вибоїнах і за горбками. З валів заходилися кидати мазниці з запаленим дьогтем; немов вогневі метеори з полум’яніючою гривою, летіли вони, висвітлюючи бойовище. При кривавих цих відблисках довершувалася розправа над задніпровцями.

Субаґази, що того дня творив чудеса хоробрості, кинувся був їм на допомогу, та знаменитий Марек Собєський, староста красноставський, осадив його, як лев осаджує дикого буйвола, і побачив Бурляй, що нівідкіля йому чекати порятунку. Ех, Бурляю, Бурляю, більше за життя дорога була тобі козацька твоя слава, і тому не шукав ти порятунку! Інші тікали під покровом темряви, у всяку щілину забивалися, прослизали між копитами скакунів, він же ще шукав, із ким зітнутися. Від його руки впали Домбек і Русецький і пан Аксак, молоде левеня, той самий, що здобував під Старокостянтиновом вічну славу; потім убив отаман Савицького, потім з маху повалив на землю двох крилатих гусарів і нарешті, забачивши товстопузого шляхтича, що із трубним риком перетинав поле битви, з копита вскач, подібний до блискаючого язика полум’я, кинувся до нього.

Заглоба – бо то був він – од страху заревів іще дужче і, повернувши коня, кинувся навтьоки. Останнє волосся сторчма стало на його голові, але він не втратив цілковитого самовладання, навпаки, мозок його працював із гарячковою жвавістю, найрізноманітніші вигадуючи фортелі; при цьому він репетував: «Шановні панове! Хто в Бога вірує!..» – і летів на відчай душі туди, де більше вершників зібралося. Бурляй тим часом, заїхавши збоку та обравши найкоротший шлях, кинувся за ним. Заглоба заплющивсь, а в голові його одне вертілося: «Здохну як шолудивий пес!» Він чув за спиною форкання скакуна, бачив, що ніхто не поспішає до нього на допомогу, що від погоні не втекти й нічия рука, крім власної, не вирве його з Бурляєвої пащі.

Але в останню цю хвилину, можна сказати, на межі життя і смерті, розпач його і жах раптом заступила лють; заревівши так застрашливо, як не заревіти й турові, та повернувши коня на місці, Заглоба кинувся на козацького отамана.

– Заглобу дістати захотів! – крикнув він і змахнув шаблею.

Цієї миті нову зграю палаючих мазниць було скинуто з валів; зробилося світліше. Бурляй глянув і остовпів.

Але не тому остовпів, що почув знайоме ім’я, – ніколи раніше йому не доводилося його чути, – він упізнав чоловіка, котрого, як Богунового приятеля, пригощав нещодавно в Ямполі.

Фатальна хвилина здивування коштувала відважному козацькому проводиреві життя; перш ніж він устиг опам’ятатися, Заглоба зі страшною силою торохнув його в скроню й одним махом звалив на землю.

Сталося це на очах у всього воїнства. Радісним крикам гусарів відповідав крик жаху, що вирвався в козаків; побачивши загибель старого чорноморського лева, задніпровці вкрай занепали духом і втратили бажання до опору. Кого не вирвав із ворожих пазурів Субаґази, той поліг – полонених тієї кошмарної ночі не брали зовсім.

Субаґази, переслідуваний легкою кавалерією старости красноставського, втікав назад у табір. Штурм по всій лінії укріплень було відбито – лише біля козацького табору ще шаленіла кіннота, послана втікачам навздогін.

Вигук радості й тріумфу струснув стан обложених, і громоподібні вигуки понеслися до небесних височин. Закривавлені, мокрі від поту, чорні від пороху воїни, запорошені пилом, із розпухлими обличчями і ще грізно зведеними бровами, із ще не згаслим вогнем в очах, стояли, обпершись на зброю, жадібно хапаючи ротом повітря, готові знову ринутися в бій за першим знаком. Але поступово й кавалерія почала повертатися з кривавих жнив на підступах до табору; потім на поле битви спустився сам князь, а за ним регіментарії, коронний хорунжий, пан Марек Собєський, пан Пшиємський. Весь цей блискучий кортеж повільно посувався вздовж окопів.