Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Слідом летіли дикі донські козаки; за ними черкеси, у бою пускаючи в хід ножі; поряд Тугай-бей вів добірних ногайців, далі Субаґази – білгородських татар, а біля нього Курдлук – смуглолицих астраханців, озброєних гігантськими луками і стрілами, з яких кожна могла зійти за дротик. Рухались один за одним, майже впритул: гарячий подих задніх обпалював переднім потилиці.

Скільки їх упало, перш ніж вони досягли нарешті рову, заваленого тілами полонених, – хто оспіває, хто розповість! Але дійшли і перейшли рів і почали на вали підніматися. На ніч Страшного суду була подібна та зоряна ніч. Ядра не діставали тих, хто підійшов зовсім близько, але продовжували батувати далекі шеренги. Гранати, малюючи в повітрі вогненні півкола, летіли з пекельним реготом, розсіюючи пітьму, ніч перетворюючи на білий день. Німецька і ланова польська піхота разом із князівськими драгунами, що спішилися, ледве не впритул поливала козаків вогнем, обсипала свинцевим градом.

Перші їхні ряди спробували було відступити, але, підперті ззаду, не змогли – і вмирали на місці. Кров хлюпотіла під ногами нападників. Вали ослизли, по них котились обезголовлені тіла, руки, ноги. Козаки дерлися вгору, падали і лізли далі, чорні від кіптяви, вкутані димом; їх сікли і рубали, але ніщо їм були смерть і рани. Подекуди вже пішла в хід холодна зброя. Люди начебто очманіли від люті: зуби вишкірені, обличчя залиті кров’ю… Один на одному лежали поранені й конаючі, і живі билися на ворухливих цих купах. Ніхто вже не чув команд, усі звуки злилися в один жахливий крик, що заглушав і рушничну стрілянину, і хрипіння поранених, і шипіння гранат, і стогони.

Уже багато годин тривав страшний, нещадний бій. Уздовж фортечного валу виріс другий вал – із тіл полеглих, стримуючи натиск ворожих полчищ. Запоріжців ледве не всіх було порубано, переяславці покотом лежали біля підошви валу, карвовський, брацлавський, уманський полки було вщент розбито, але інші ще напирали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, полками урумбейських татар і румелійських турків. Одначе сум’яття вже торкнулося рядів нападників, а ланова польська піхота, німці і драгуни поки не поступилися ні п’яддю. Задихаючись, обливаючись кров’ю і потом, захмелівши від запаху крові, охоплені шаленістю бою, вони, відтискуючи один одного, рвалися до ворога, як рвуться до овечої отари розлютовані вовки. І тоді Хмельницький, зібравши залишки розбитих загонів, разом зі свіжими силами – полком білоцерківських козаків, із татарами, черкесами і турками – удруге кинувся на обложених.

Перестали гриміти на валах гармати, і гранати не опромінювали більше темряви, тільки шаблі брязкали біля всього підніжжя західного валу та крики стрясали повітря. Потім змовкли і рушничні залпи. Морок поглинув учасників рукопашного бою.

Найзіркіше око не могло вже розгледіти, що там відбувається, – щось переверталося в пітьмі, начебто велетенське страховисько в конвульсіях звивалося. Навіть по вигуках не можна було розпізнати, тріумф у них звучить чи відчай. Часом і крики стихали – тоді тільки один страшний стогін можна було почути; він з усіх боків ішов: з-під землі, над землею котився, повисав у повітрі, підносився до небес, немов і душі стогнали, відлітаючи з поля битви.

Але короткі були такі перерви; після недовгої тиші виття і крики відновлювалися з подвоєною силою і робились усе більш хрипкими, усе менш схожими на людські.

Раптом знову гримнули рушниці: це оберштер Махницький із залишками піхоти підходив на допомогу виснаженим полкам. У задніх рядах козаків просурмили відбій.

Настав перепочинок; козацькі полки на версту відступили від окопів і зупинилися під прикриттям своїх гармат. Але не минуло й півгодини, як Хмельницький підняв і втретє погнав на штурм своє військо.

І тоді на валу показався верхи на коні сам князь Ярема. Впізнати князя було неважко: прапорець і гетьманський бунчук розвівалися над його головою, а спереду і позаду несли з півсотні смолоскипів, які горіли кривавим полум’ям. Одразу по ньому здійняли стрілянину козацькі гармати, але недотепні гармаші далеко, за Гнізну, посилали ядра, князь же стояв спокійно і дивився на хмару, що наближається…

Козаки сповільнили крок, немов зачаровані цією картиною.

– Ярема! Ярема! – начебто шум вітру, пронеслося по рядах неголосне бурмотіння.

Грізний князь, який стояв на валові серед кривавих вогнів, здавався казковим велетнем – і дрож пройняв утомлені тіла, а руки підвелися, діючи хресне знамення. Він же стояв непорушно.