Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Про які ви переговори, пане, говорите? – відповідав Скшетуський. – Вони ж не сумніваються, що ми в них у руках і що завтра кінець усім нам!

– А, по-вашому, не кінець? – запитав Заглоба.

– На все Божа воля. Одне можу сказати: оскільки тут князь, легко вони нас не здолають.

– Ну, спасибі, втішили! Легко, не легко – це мені плювати; як би зовсім цієї чаші уникнути!

– А для воїна чимала честь задорого життя віддати.

– Воно, звичайно, вірно… Чорт би все побрав разом із вашою честю!

У цю хвилину до них підійшли Підбийп’ятка і Володийовський.

– Кажуть, ординців і козаків з півмільйона буде, – сказав литвин.

– Щоб у вас язик одсох! – закричав Заглоба. – Добра новина!

– При штурмах можна більше голів знести, ніж на полі, – мрійливо відповів пан Лонгинус.

– Уже якщо князь наш із Хмельницьким нарешті зійшовся, – сказав пан Міхал, – ні про які переговори не може бути й мови. Або пан, або пропав! Завтра судний день! – додав він, потираючи руки.

Невеличкий лицар мав рацію. У цій війні, що настільки довго вже тяглася, двом найгрізнішим левам жодного разу ще не довелося зіткнутись віч-на-віч. Один громив гетьманів і регіментаріїв, інший – грізних козачих отаманів, тому й іншому доля посилала перемоги, той і інший наводили на ворога жах, і от тепер безпосередня зустріч мала показати, чия візьме. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх поглядом. А Хмельницький із поля дивився на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; хто мені протистояти зможе, коли я його здолаю?»

Неважко було передбачити, що боротьба між двома цими полководцями буде тривалою та запеклою, але результат її не залишав сумнівів. Володар Лубен і Вишневця мав під своєю командою п’ятнадцять тисяч війська, включаючи й обозну челядь, тим часом як за мужицьким вождем піднявся люд, що населяв землі від Азовського моря й Дону до самого гирла Дунаю. І ще йшов із ним хан із кримською, білгородською, ногайською і добруджською ордами; йшли селяни з надріч Дністра та Дніпра; йшли запоріжці і чернь без ліку – зі степів, розлогів, лісів, із хуторів, із міст, сіл і містечок, і ті, що колись служили в надвірних або коронних корогвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські та румелійські турки; навіть вільні ватаги болгар і сербів. Подумати можна було: настало нове переселення народів, що кинули свої сумовиті степові житла і потяглися на захід, аби захопити нові землі, нові заснувати держави.

Таким було співвідношення ворогуючих сил… Жменька проти тьми, острів посередині бурхливого моря! Чи дивно, що не в одне серце закралася тривога, що не тільки в місті, не тільки в цьому куточку країни – з усіх кінців Речі Посполитої на самотню цю твердиню, оточену силою-силенною диких воїнів, дивилися як на усипальницю славних лицарів і їхнього великого вождя.

Так само, певно, думалось і Хмельницькому, бо, не встигли в його стані розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим прапором, сурмлячи і кричачи, щоб не стріляли.

Вартові вийшли і негайно його схопили.

– Від гетьмана, – сказав він їм, – до князя Яреми.

Князь іще не зійшов з коня і стояв на валу. Лице його було безтурботним, як небо. Вогні пожеж відбивалися в очах, рожеві відблиски падали на білі ланіти. Козак, ставши перед Вишневецьким, утратив мову, жижки в нього затряслися, мурашки побігли по тілу, хоча то був старий степовий вовк і прийшов як посол.

– Ти хто? – запитав князь-воєвода, втупивши в нього спокійний свій погляд.

– Я сотник Сокіл… Од гетьмана.

– А з чим приходиш?

Сотник заходився бити поклони, ледве не зачіпаючи чолом княжих стремен.

– Простіть, владико! Що мені звелено, те і скажу, моєї тут провини немає.

– Говори сміливо.

– Гетьман звелів сказати, що гостем у Збараж прибув і завтра відвідає вашу ясновельможність у замку.

– Передай йому, що не завтра я бенкет у замку даю, а нині! – була відповідь князя.

І справді, через годину загриміли мортири, веселі крики наповнили повітря й у вікнах замку запалали тисячі свічок.

Сам хан, почувши салютну стрілянину, грім литавр і спів сурем, вийшов із намету в супроводі брата свого Нурадіна, султана Калги, Тугай-бея і безлічі мурзів, а потім послав за Хмельницьким.

Гетьман, хоч і був уже напідпитку, з’явився негайно і, низько кланяючись, до чола, підборіддя та грудей поперемінно прикладаючи пальці, чекав, поки його запитають.