Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Але тим часом рідшою зробилася стрілянина обозників – мабуть, вони вже не встигали заряджати мушкети або розжарилися стволи; зате татари волали все голосніше, і князь нарешті дав знак: три гусарських корогви, одна – його власна – під командою Скшетуського, друга – старости красноставського і третя, королівська, на чолі з Пігловським, вийшовши з табору, ринулися в бій. Немов обухом ударивши, вони розірвали вороже кільце, зім’яли бусурманів, розсіяли по рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, відігнали від табору на чверть милі; обоз же, що його вітали радісними вигуками, під гуркіт гармат благополучно досяг окопів.

Одначе татари, пам’ятаючи, що за спиною Хмельницький із ханом, ненадовго сховалися з очей; незабаром вони повернулись і з криками «алла!» поскакали в об’їзд табору, займаючи дороги, биті шляхи й навколишні села, над якими відразу потягнулися до неба стовпи чорного диму. Безліч вершників наблизилися до окопів, але назустріч їм одразу ж, порізно і невеликими групами, кинулися жовніри княжого і кварцяного війська, здебільшого з татарських, волоських і драгунських корогов.

Вершулл не міг брати участь у нових сутичках: діставши при захисті обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівмертвий у наметі; Володийовський же, хоч і був наче рак весь від крові червоний, не задовольнився зробленим і перший кинувся ворогові назустріч. Сутички продовжувалися до вечора; піхотинці зі своїх позицій і лицарі з головних корогов не утомлювалися цим видовищем милуватися. Випереджаючи один одного, воїни збивалися з татарами групами або поодинці, намагаючись кого тільки можна брати живими. Пан Міхал, схопивши і відвівши в табір чергового бранця, негайно повертався в гущавину бою, червоний його мундир миготів то в одному, то в іншому кінці поля битви. Скшетуський, мовби на дивину, здалеку вказав на нього Ланцкоронському: хоч із яким би з бусурманів стинався невеличкий лицар, той падав, начебто громом убитий. Заглоба, хоч пан Міхал і не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, які товпилися навколо:

– Дивіться! Це я його навчав рубатися. Добре! А ну ж бо, ще разочок! Їй-богу, незабаром зі мною зрівняється!

Тим часом сонце закотилось, і вершники почали поступово покидати поле, тільки бездиханні тіла та кінські трупи на ньому залишились. У місті задзвонили до вечерні.

Наближалася ніч, але не сутеніло – навколо стояли заграви пожарищ. Горіли Залощиці, Бажинці, Люблянки, Стриювка, Кретовиці, Заруддя, Вахлювка – вся округа, скільки бачило око, палала мов смолоскип. Дими вночі стали червоні, зірки блискали з порожевілого неба. Хмари птахів із несамовитим лементом злітали з лісової хащі, із заростей чагарнику й зі ставків і, немов літаючі язики полум’я, кружляли в повітрі, осяяному вогненним світлом. Налякана незвичним видовищем, зчинила жалібне ревіння худоба в обозі.

– Бути не може, – говорили поміж собою старі жовніри в окопах, – щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; значить, сам Хмельницький із козаками та з усією ордою підходить.

Домисли ці були недалекими від правди: напередодні ще Сєраковський звістку привіз, що гетьман запорізький із ханом ідуть по п’ятах за передовим загоном, – виходить, незабаром можна їх очікувати. Жовніри всі до єдиного вийшли на вали, народ усипав дахи і дзвіниці. Всі серця тривожно билися. Жінки в костьолах, ридаючи, простягали руки до Святих Дарів. Нічого немає гіршого чекання: непосильним тягарем навалилося воно на табір, замок і місто.

Однак чекати довелося недовго. Ніч іще не спустилася на землю, коли на обрії показалася перша шеренга козаків і татар, за нею друга, третя, десята, а там уже рахунок пішов на сотні і тисячі. Можна було подумати: всі дерева в лісі, всі кущі, відірвавшись раптом од своїх коренів, рушили на Збараж. Марно людське око шукало кінця цій лаві: хоч куди глянь, скрізь чорніли стовпища людей і коней, часом зникаючи в диму далеких пожеж. Вони насувались, як грозова хмара, як зграя сарани, що страшною рухливою кіркою покриває суцільно весь видимий простір. Їх випереджав грізний рокіт голосів, подібний до шуму урагану, що вирує в бору між верхівками старих сосон. Нарешті, за чверть милі від міста, ворог зупинився й почав розпалювати багаття, готуючись до нічлігу.

– Бачив, скільки вогнів? – перешіптувалися солдати. – Он як розтяглися – на коні враз не обскачеш.

– Ісусе, Маріє! – говорив Скшетуському Заглоба. – Повірте, серце в мене левине і страху в душі немає, але дорого б я дав, аби всі вони нині ж крізь землю провалилися. Як Бог святий, вельми їх багато! Певно, і в долині Йосафата не більше було стовпотворіння. Скажіть на милість, що цим лиходіям потрібно? Чи не ліпше б по домівках сиділи, собачі діти, та панщину відпрацьовували мирно? Чим ми винні, що Господь нас шляхтою створив, а їх холопами і повелів нам коритися? Тьху! Зло бере! Хоч який я лагідний, але краще мене не доводити до нестями. Занадто багато в них було вольностей, хліба занадто багато, от і розплодились, як миші на току, а тепер проти котів повстали. Постривайте ж! Є тут один кіт, що зветься князем Яремою, та інший – Заглоба! Як вважаєте, підуть вони на переговори? Ну що ж тут такого, якби взяли вони та й виявили покірність – тоді б іще можна всіх відпустити живими, га?… Як вважаєте? Мене все-таки інше тривожить: чи досить у таборі їстівних припасів? Ах, чорт! Гляньте-но, панове: он за тими вогнями ще вогні, і далі теж! Ну і congressus! [198]Щоб їх усіх узяла холера!