Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Хан довго дивився на замок, що блискав удалині, як величезний ліхтар, і злегка похитував головою; нарешті, пригладивши рідку свою бороду, що двома довгими пасмами спадала на куничу шубу, мовив, указуючи пальцем на освітлені вікна:

– Гетьмане запорізький, що там?

– Князь Ярема бенкетує, о наймогутніший із царів! – відповів Хмельницький.

Здивувався хан.

– Бенкетує?…

– Завтрашні небіжчики гуляють, – сказав Хмельницький.

Раптом у замку знову гримнули постріли, засурмили сурми і різноголосі вигуки досягли вух славетного хана.

– Немає Бога, крім Бога, – пробурмотів він. – Лев у серці цього гяура.

І, помовчавши, додав:

– Я б краще з ним, ніж із тобою, хотів бути.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною оплачував він татарську дружбу, обійтися без якої не міг, і при цьому ні хвилини не був упевнений у страшному своєму союзнику. Якщо прийде ханові в голову який дур – і орди проти козацтва обернуться, а це означатиме неминучу всім їм погибель. Й інше Хмельницькому було відомо: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарунків і нещасного ясиру, але, вважаючи себе законним правителем, у душі соромився, що підтримує заколот, піднятий проти короля, що виступає на боці якогось «Хмеля» проти самого Вишневецького.

Козацький гетьман частенько тепер напивався п’яний не з давньої своєї пристрасті, а з відчаю…

– Великий государю! – сказав він. – Ярема ворог твій. Це він відняв у татар Задніпров’я, він мурзів, як вовків, усім на пострах на деревах вішав, він на Крим із вогнем і мечем іти замислив…

– А ви хіба не розоряли улуси? – запитав хан.

– Я раб твій.

Сині губи Тугай-бея затремтіли, й ікла заблискали: був у нього між козаків заклятий ворог, що колись його чамбул наголову розбив і самого не скрутив чудом. Ім’я цього ворога тепер вертілося в нього на язиці; спонукуваний нестримною силою спогадів і жагою помсти, він не зумів себе перебороти і пробурчав тихо:

– Бурляй! Бурляй!

– Тугай-бею! – одразу озвався Хмельницький. – Ви з Бурляєм за мудрим наказом ясновельможного хана минулого року воду на мечі лили.

Новий залп із замкових гармат перервав подальшу бесіду.

Хан, витягнувши руку, описав у повітрі коло, що охоплювало місто, замок і окопи.

– Завтра це моє буде? – запитав він, звертаючись до Хмельницького.

– Завтра вони вмруть, – відповів Хмельницький, не зводячи очей із замку.

І знову заходився бити поклони і руку то до чола, то до підборіддя, то до грудей прикладати, вважаючи, що розмову закінчено. Та й хан, запнувши куничу шубу, позаяк ніч, хоч і стояв липень, була холодна, мовив, повернувшись до наметів:

– Пізно вже!..

Одразу всі, немов приведені в рух однією силою, почали кланятись, а він неспішно і статечно пройшов до намету, повторюючи півголосом:

– Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

– Усе тобі віддам: замок, і місто, і бранців, і здобич, але Ярема мій, а не твій буде, хоч би мені й життям своїм довелося поплатитись.

Помалу багаття почали мерхнути і гаснути і шум сотень тисяч голосів затих; подекуди лише ще посвистували сопілки та покрикували татарські конопаси, що виганяли коней у нічне, але незабаром і ці звуки змовкли і сон огорнув незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, немов у ньому грали весілля.

У таборі всі очікували, що назавтра бути штурмові. І справді, з самого ранку заворушилися сонмища черні, козаків, татар і інших диких воїнів, що рухалися за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзають на вершину гори, посунули до окопів. Жовніри, хоча вже напередодні безуспішно намагалися порахувати вогні багать, заціпеніли, забачивши море людське, що накочувалося. Та це був іще не сам штурм, а скоріш огляд поля, шанців, ровів, валів і всього польського стану. І, мовби горбата океанська хвиля, гнана вітром із далекої далини, що, розкотившись, нахлине, здибиться і, запінившись, ударить із ревінням об берег, а потім знову відрине, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалась і знову завдавала удару, немовби випробовуючи, яка буде відсіч, немовби бажаючи переконатися, що самим тільки видом своїм і числом може зломити дух ворога, перш ніж розтопче тіло.

Одразу ж заговорили гармати – ядра часто посипалися на табір, відкіля ворожим гарматам відповіли з мортир і ручної зброї; одночасно на вали ступила процесія зі Святими Дарами, щоб підняти дух війська, що слабшав. Попереду ксьондз Муховецький ніс золотий ковчежець, тримаючи його в обох руках перед собою, а часом піднімав угору, – він ішов під балдахіном у парчевій ризі, напівзаплющивши очі, й аскетичне його лице було спокійним. Поряд, підтримуючи Муховецького під руки, йшли два інші ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, у минулому преславний воїн, який у ратній науці знав не менше будь-якого воєначальника, і Жабковський, що теж чимало на своєму віку повоював, бернардинець велетенського зросту, що силою не поступався нікому в таборі, крім пана Лонгина. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними дівчатка з ніжними личками розкидали квіти; замикали хід військові старшини. Процесія пройшла по валах від краю до краю; у жовнірів, які бачили світозорі, немов сонце, дароносиці, бачили спокій ксьондзів і одягнених у біле дівчаток, мужніли серця, міцніла відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мира, що курилося в кадильницях; усі голови смиренно хилились униз. Муховецький час від часу піднімав ковчег і, звівши очі до неба, заспівував гімн: «Стріньмо святощі смиренням».