Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– А провіанту досить? – стурбовано запитав Заглоба.

– І продовольства менше, ніж треба, а з фуражем і зовсім кепсько. Якщо облога триватиме місяць, доведеться коней стружками годувати та камінням.

– Ще не пізно про це подбати, – зауважив Володийовський.

– Спробуйте пояснити їм. Дай Боже, щоб князь скоріше прибув, repeto.

– Не лише ви, пане, за ним зітхаєте, – втрутився пан Лонгинус.

– Знаю, – відповів старий. – Пройдіться тільки по майдану. Усі біля валів сидять та дивляться на Старий Збараж, а деякі в місті на дзвіниці піднімаються. Трапиться кому-небудь крикнути ні з того ні з сього: «Йде!» – з радості чманіють. Стомлений подорожанин у пустелі не так desiderat aquae, [195]як ми прибуття князя. Тільки б він раніше Хмельницького встиг, боюся, його затримують якісь impedimenta.

– І ми молимося за якнайшвидший його приїзд удень і вночі, – озвався один із бернардинців.

Незабаром, одначе, благанням і молитвам усього лицарства судилося бути почутими, хоча наступний день приніс іще більші побоювання, які супроводжувалися лиховісними знаками. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вибухнула над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень розмило. У Гнізні та обох ставках піднялася вода. Ввечері блискавка вдарила в прапор піхотного полку бєльського каштеляна Фірлея; кілька людей було вбито, а древко прапора розкололося на тріски. Це вважали за поганий omen, [196]явний вияв гніву Господнього, тим більше що Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням або навіть вимогою навернутися до істинної віри, «тому що не може бути Божого благословення війську, якого вождь перебуває в Богомерзких оманах гріховних». Багато хто поділяв цю думку, і лише повага до особи каштеляна та його булави зашкодила відрядити депутацію. Але це тільки ще більше всіх сповнило глибоким сумом. І гроза бушувала не вгамовуючись. Вали, хоч вони й укріплені були лозняком, кілками та каменями, розмило, гармати загрузали в мокрій землі. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири й навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у зріст людини. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав невпинно по небу гігантські збіговиська хмар, що, клубочучись і страшенно гуркочучи, обрушували на Збараж усі, які лише мали про запас, дощі, блискавки, громи… Тільки челядь залишилася в таборі в наметах, товариство ж, воєначальники, навіть регіментарії, крім лише кам’янецького каштеляна, поховалися в місті й замку. Якщо б Хмельницький прийшов під час цієї бурі, табір був би захоплений ним без опору.

Наступного дня трохи розгодинилося, хоча дощ іще накрапав. Лише о шостій годині південний вітер розігнав хмари, небозвід над табором заблакитнів, а в напрямі Старого Збаража заблискала чудова семибарвна веселка, що одним кінцем ішла за Старий Збараж, а іншим немовби висмоктувала вологу з Чорного Лісу, і довго блищала, граючи і переливаючись на тлі хмар, що розбігалися.

Тоді бадьорістю виповнилися всі серця. Лицарі повернулися в табір і піднялися на ослизлі вали, щоб помилуватися веселкою.

Негайно зав’язалися жваві розмови, посипалися здогади, що цей добрий знак провіщає, як раптом Володийовський, що стояв разом із усіма над самим ровом, приставив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

– Військо з-під веселки виходить, військо!

Усе почало рухатись, юрба начебто від вітру загойдалась, і миттєво зчинився галас. Слова: «Військо йде!» – стрілою пронеслися над валами. Жовніри, тіснячись і штовхаючись, збивалися в купи. Гомін то посилювався, то стихав, долоні потягнулися до очей, погляди вперлися вдалину, серця забилися – усі, затамувавши подих, дивилися в один бік, то охоплені сумнівами, то окрилені надією.

Тим часом під семибарвною аркою щось замаячіло і поступово почало набувати чітких обрисів, і все краще бачилось, усе ближче підступало, – і от уже можна було розрізнити прапори, прапорці, бунчуки! А там і цілий ліс значків – зір нікого вже не обманював: це йшло військо.

Тоді з усіх грудей вирвався єдиний лемент, оглушливий крик радості й надії:

– Ярема! Ярема! Ярема!

Старі жовніри зовсім утратили розум. Одні збігли з валів, перебралися через рів і по затопленій рівнині, не розбираючи дороги, помчали назустріч полкам, які наближались; інші кинулися до коней; хто сміявся, хто плакав, деякі, складаючи молитовно руки або простягаючи їх до неба, кричали: «Йде батько наш! Йде наш вождь і рятівник!» Можна було подумати, перемогу вже здобуто, облогу знято й вороже військо розбито. Тим часом князівські полки підходили все ближче, вже і значки розрізнити було можна. Попереду, як звичайно, йшли легкі кінні корогви княжих татар, козаків і волохів, за ними іноземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, важка гусарська кавалерія та драгуни. Сонячні промені відбивалися від їхніх обладунків, від залізець списів, які стирчали поверх голів, – і йшли вони, оточені дивним цим сяйвом, немов в ореолі перемоги. Скшетуський, що стояв на валу з паном Лонгином, іздалеку впізнав свою корогву, котру залишив у Замості, і пожовклі його щоки забарвилися легким рум’янцем. Він зітхнув раз-другий усіма грудьми, немов скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських випробувань і кровопролитних сутичок, а ніщо краще не лікує сердець, не заганяє в далекі куточки душі болісні спомини. Полки тим часом посувалися вперед: уже не більше тисячі кроків відділяло їх від табору. І воєначальники поспішили на вали подивитися на прибуття князя: всі три регіментарії і з ними пан Пшиємський, коронний хорунжий, староста красноставський, пан Корф та інші офіцери, як із польських корогов, так і з полків іноземного строю. Вони поділяли загальну радість, а більше за всіх радів Ланцкоронський, регіментарій: він, скоріше рубака, ніж полководець, який військову славу цінував над усе, простягнув булаву в той бік, відкіля наближався Ярема, і промовив так голосно, що всіма був почутий: