Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Заглоба залишився сам на дні ями.

Він спробував був вилізти, але не зміг. Усі кістки в нього боліли, ноги відмовлялися коритись.

– Ха, мерзотники! Втекли! – сказав він, вертячи навсібіч головою. – Хоч би один залишився – у приємній компанії веселіше було б стирчати в цій ямі. Шкода! Показав би я голубчику, де раки зимують! Ну, нехристи, виріжуть вас там, як худобу! Боже милосердний! Гамір-то все сильніший! Добре б, це був сам князь Ярема, він би вам усипав перцю. Кричите, кричите на своєму бусурманському наріччі, незабаром вовки над вашими тельбухами будуть славити Аллаха. А пан Міхал молодець – самого мене покинув! Утім, не диво! Молодий, от і жадібний до крові. Після нинішньої колотнечі я з ним піду хоч у пекло – він не з тих, хто друга в пригоді залишає. А цих трьох як ужалив! Оса, та й тільки! Ех, був би зараз міх під рукою… Його вже либонь чорти взяли… розтоптали коні. А раптом гадюка заповзе в це ямище та вкусить… Ой, що таке?

Крики та мушкетні залпи почали віддалятись у бік галявини і першого лісу.

– Ага! – сказав Заглоба. – Наші слідом полетіли! Слава Всевишньому! Втікаєте, собачі діти?!

Крики все більше віддалялися.

– Здорово вони їх! – не змовкаючи, бурмотів шляхтич. – Одначе, видно, доведеться мені посидіти в цій ямі. Не вистачає тільки вовкам дістатися на вечерю. Спершу Богун, потім татарва, а насамкінець вовки. Пошли, Господи, Богуну палю гостру, а вовкам сказ – про бусурманів наші подбають самі! Пане Міхал! Пане Міхал!

Тиша була відповіддю Заглобі, тільки бір шумів – вигуки й ті вдалині завмирали.

– Схоже, мені тут спати доведеться… Пропади все пропадом! Гей, пане Міхал!

Терпіння Заглоби, одначе, ще тривале очікувало випробування: небо вже почало сіріти, коли на битім шляху знову почувся кінський тупіт, а потім у лісових сутінках заблискали вогні.

– Пане Міхал! Я тут! – закричав шляхтич.

– Чого ж не вилазите?

– Ба! Коли б я міг вилізти.

Невеличкий лицар, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, простягнув Заглобі руку й мовив:

– Ну, з татарвою покінчено. За той ліс загнали триклятих.

– Кого ж нам Господь послав?

– Кушеля і Розтворовського з двома тисячами кінноти. І драгуни мої з ними.

– А нехристів багато було?

– Та ні! Тисячі дві-три, не більше.

– Ну і слава Богу! Дайте ж скоріше випити чого-небудь, ноги зовсім не тримають.

Через дві години Заглоба, чудово нагодований і добряче напідпитку, сидів у зручному сідлі в оточенні драгунів Володийовського, а невеличкий лицар, що їхав поряд із ним, говорив так:

– Не засмучуйтеся, ваша милість, хоч ми і не привеземо князівну в Збараж, усе ж краще, що вона не потрапила в руки до невірних.

– А може, Редзян іще поверне до Збаража? – припустив Заглоба.

– Ні, цього він робити не буде. Дорога зайнята буде: чамбул той, котрий ми відігнали, незабаром повернеться й полетить за нами слідом. Та й Бурляй, так і сподівайся, наскочить і раніше підступить до Збаража, ніж Редзян туди приспіє. А з іншого боку, від Старокостянтинова, Хмельницький іде з ханом.

– Господи помилуй! Так вони з князівною все одно що в пастку потраплять.

– Редзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханські чамбули їх не оточили. Я, зізнаюся вам, на нього дуже надіюсь.

– Дай-то Боже!

– Малий, наче лисиця, хитрий. Уже на що ви, пане, на вигадки мастак, а він вас перевершить, мабуть. Скільки ми ламали голови, як князівні допомогти, і зрештою опустили руки, а з’явився він – усе відразу пішло на лад. І тепер вужем проповзе – зі своєю шкурою либонь теж шкода розлучатися. Не будемо втрачати надії та покладемося на волю Господню: скільки вже разів Усевишній князівні посилав порятунок! Пригадайте, як самі мене підбадьорювали, коли Захар приїжджав у Збараж.

Заглобу ці слова невеличкого лицаря дещо втішили, і він поринув у роздуми, а потім знову звернувся до друга:

– Ви про Скшетуського в Кушеля не запитали?

– Скшетуський уже в Збаражі і здоровий, слава Богу. Разом із Зацвілиховським од князя Корецького прибув.

– А що ми йому скажемо?

– У тім-то й штука!

– Він, як колись, вважає, що князівну в Києві вбито?

– Так і вважає.

– А Кушелю або кому іншому ви говорили, де ми були?

– Нікому не говорив: спершу, вирішив, із вами треба порадитися.

– На мою думку, ліпше поки що мовчати про все, – сказав Заглоба. – Не дай Боже, потрапить дівчина до козаків або татар – Скшетуський удвічі більше страждати буде. Навіщо роз’ятрювати рани, що підгоїлися?